— Кинь пістолет у море! — звеліла вона, показавши на кобуру. Їй довелося підвищити голос, щоб він розчув, навіть стоячи близько — досить близько, щоб за кілька кроків він міг дотягнутись і торкнутись її плеча.
— Він може нам ще стати в пригоді, — мовив він.
— Нам?
— Так, — сказав він. — Ще більше підходять. Я бачив огні.
Він не хотів ділитися тим, що сталось у Південному Окрузі. Ще ні.
— Ану кидай, зараз! Як не хочеш, щоб я тебе застрелила. — Він вірив їй. Він бачив звіти про її тренування. Вона казала, що погано володіє зброєю, але цілі з цим не погоджувались.
Отже, дідусь, версії 4.9 або 5.1, пішов у небуття. Він не нотував слідів експедицій. Море поглинуло його зі цмоканням, що прозвучало немов останній коментар від Джека.
Джон дивився на неї: вона стояла навпроти нього; хвилі руйнували скелі, й, попри сірину, і що було мокро та холодно, попри те, що він міг згинути будь-якої миті, Керманич зареготався. Сам собі здивувався, спочатку вирішивши, що це сміється хтось інший.
Її рука зціпила пістолет.
— Невже моя ідея тебе застрелити така кумедна?
— Так, — промовив він. — Це дуже, дуже кумедно. — Він уже реготався так нестримно, що зігнувся в колінах і втратив рівновагу на скелях. Усередині в ньому зростала радість чи то істерія, і він довільно, відсторонено замислювався, чи не варто йому частіше шукати такого почуття. Її вигляд, на тлі моря, що то виростало, то опадало, — це було для нього вже занадто. Але це вперше він збагнув, що вчинив правильно, прибувши сюди.
— Це кумедно тому, що було безліч інших випадків… стільки інших випадків, коли я міг би второпати, чому дехто… хтось бажає мене підстрелити. — Це лише напівправда, а друга частина — у тому, що він відчував, ніби Нуль-зона ладна його застрелити, і ця Нуль-зона вже дуже довго намагається в нього смальнути.
— Ти переслідував мене, — сказала вона, — навіть хоча я точно не бажаю, аби мене переслідували. Ти досяг такого місця, яке більшість називає краєм світу, і тут припер мене до стіни. Ти, певно, хочеш іще більше розпитати, хоча й так ясно, що я по зав’язку нажерлася запитань. То що, по-твоєму, мало би статися?
Правда полягала в тому, що він і сам не тямив, що, на його думку, може статися, — можливо, несвідомо згадавши їхні взаємини у Південному Окрузі. Але тут це не спрацює. Він протверезився та підняв руки вгору, начебто здаючись.
— А якби я сказав, що питання — у мене? — сказав він. Але з усього, що йому довелося б їй показати, вагомим і реальним був би лише Вітбін рукопис.
— Я сказала б, що ти брешеш, і мала б рацію.
— А якби я сказав: у тебе теж є деякі відповіді. — Він був наразі такий серйозний, як кілька секунд тому — легковажний. Намагався не спускати з неї погляду, утримувати її погляд своїм, навіть у мороці, але не подужав. Боже, але ж цей берег — до болю прекрасний: темна пишна зелень ялин і смерек пронизувала його мозок; напіврозбурхані небокрай і море, безодні солоної води, що бились об скелі, подвоїлися, щоб зіллятися з нестримним бурханням крові у нього в артеріях, доки він чекав, чи вона вб’є його, а чи вислухає. Бунтарська думка: немає нічого жахливого, щоб умерти тут, стати часткою всього цього.
— Я не біологиня, — сказала вона. — Мене не хвилює моє біологинине минуле, якщо ти про це.
— Знаю, — мовив він. Він чітко уявив собі це на човні, навіть якщо досі як слід не сформулював. — Я знаю, що ти не біологиня. Хоча ти — якась її версія. У тебе є її спогади, певною мірою, і, можливо, десь там, у Нуль-зоні, біологиня досі живе. Ти точна копія, але ж і самостійна особа.
Не та відповідь, на яку вона очікувала. Вона опустила пістолет. Трохи.
— Ти мені віриш.
— Так. — Тут усе було, прямо тут. Перед ним, на відео, у самій мімікрії клітин, різниця в особистості. Окрім того, що вона розбила форму. Щось було відмінне у її створенні.
— Я намагалася пригадати це місце, — вимовила вона майже жалібним тоном. — Мені тут подобається, однак я весь час почуваюся так, нібито це хтось інший мене згадує.