Мовчання, про яке Джон не знав, чи хоче його порушити, тож він просто стовбичив перед нею.
— Ти тут, щоб забрати мене? — сказала вона. — Бо я не повернусь.
— Ні, не тому, — відповів він, і зрозумів, що це правда. Якщо якийсь імпульс і міг чаїтися в ньому, то ці наміри вже розвіялись. — Південного Округу більш не існує, — зізнався він. — Там нічого не буде, що б ми впізнали.
Там, у сутінках, не було жодних птахів над головою, дим розвіявся в непевному смерку, й тільки різкий шум буруна здавався ще живим, окрім її обох.
— Як ти дізнався, що я тут? — глибоко замислившись, запитала вона. — Я була така обережна.
— Я не дізнався. Я вгадав. — Джонове обличчя якоюсь рисою виявило його думки, тому що вона здавалася трохи наляканою, ледь спантеличеною.
— Чому ж ти це зробив, якщо не хочеш мене забрати?
— Я й сам не знаю. — Щоб спробувати врятувати світ? Її врятувати? Себе врятувати? Але ні, він знав. Нічого не змінилося від часу кімнати допитів. Нічого суттєвого.
Коли він знову подивився на неї, вона сказала:
— Я гадала, що можу просто тут залишитися. Побудувати життя, якого вона не збудувала, яке вона згаяла і яке собі скалічила. Але я не можу. Зрозуміла річ, не можу. Усе одно хтось мене переслідуватиме, хоч би що я робила.
Тепер, коли сонце справді зайшло, замерехтіло світло, віддалено йому знайоме, із глибини лагуни, там, унизу.
— Що там унизу? — спитав він.
— Нічого. — Надто швидка відповідь.
— Нічого? Запізно брехати — немає сенсу. — Ніколи не пізно брехати, затьмарювати істину, замовчувати. Керманич надто добре це знав.
Але вона не знала. Вагалася, потім сказала:
— Я була хвора, коли йшла сюди. Однієї ночі, коли я прийшла сюди, у мене в голові запаморочилося, і якийсь час я лежала без тями. Отямилася з припливом, підвелася — і ніколи більше не хворіла. Тільки сяйво покинуло мене. Але щось було на дні тієї ями.
— Що? — Хоча йому здавалося, він уже знає. Цей світляний крутіж був йому надто знайомий, попри те, що світло розбивалося брижами і товщею води.
— Гадаю, це шлях до Нуль-зони, — сказала вона, аж жахнувшись. — Думаю, це я принесла його з собою. — Він не знав, звідки їй це відомо. Думав, що це може бути правдою, згадавши слова Чіні про те, якими тяжкими й заманливими можуть бути ці подорожі. Моторошний опис межі у словах Вітбі.
Тепер, коли морок суцільно огортав їх, вона була просто тінню, яка стояла перед ним, і вони обоє могли бачити, як світяться дивні вогні на узбережжі. Тремтячи. Проблискуючи. Десятки вогнів. А те, що мерехтить там, унизу, — натяк на неможливе світло.
— Не думаю, що в нас багато часу, — мовив він. — Навіть не знаю, чи лишиться нам ніч. Доведеться нам знайти, де б сховатися. — Не бажаючи думати про іншу можливість. Не бажаючи дозволити собі натяк на це в думках, щоб він проник до її думок.
— Скоро буде високий приплив, — сказала вона. — Тобі треба покинути скелі.
Але без неї? Хоча він не міг бачити її обличчя, але знав цей вираз, який укарбувався в її риси.
— Нам обом треба покинути скелі. — Він не був певен, чи справді саме це мав на увазі. Він міг зараз почути політ гелікоптера, міг зачути й човни. Проте якщо розум у неї розладнано, якщо вона бреше, якщо вона насправді нічого не знає…
— Я хочу знати, хто я, — мовила вона. — Тут я не можу цього зробити. Я не можу зробити цього й там, у тій в’язничній камері.
— Я знаю, хто ти — усе це у мене в голові, твоя особова справа. Я можу тобі її надати.
— Я не повернуся, — сказала вона. — Я ніколи не повернуся.
— Це небезпечно, — пояснював він їй, благаючи, наче вона й сама не знає. — Це не підтверджено. Ми не знаємо, де ти опинишся.
Яма була така глибока й така зубчаста, що й вода почала пінитися від хвиль. Він бачив дива, бачив жахіття. Він мав вірити, що це лиш одна річ із багатьох, і що це правда, і що вона пізнавана.
Біологиня пильним поглядом вимірювала його. Вона припинила розмову. Відкинула пістолет. Шпурнула у воду, далеко в глибінь.
Він востаннє подивився на світ, який знав. Удихнув його одним величезним ковтком, кожну окрушину, яку лише міг бачити, кожну часточку, яку тільки міг запам’ятати.
— Стрибай! — промовив голос у нього в голові.
Керманич стрибнув.
Подяки
Величезні подяки моєму редакторові, Шону Макдональду, і кожному в FSG[33] за їхні оцінки, пристрасть, почуття гумору, а передовсім — за терпіння. Також дякую всім у Четвертій владі,[34] HarperCollins Canada, Blackstone Audiobooks та своїм іноземним видавцям. Дякую своєму агентові Саллі Гардінг і моїй дружині Енн, за те, що вона допомагала мені зберігати психічний спокій і створювала психічний простір для написання моїх романів. Подяки кав’ярні «Чорний пес», кав’ярні «Всіх святих», «Ферментейшн Лаундж», паркові Сан Луїс Мішен і «Розділеним Світам» за те, що вони створювали мені фізичний простір. Дякую Ерікові Шеллеру, Джефрі А. Лендісу й Ешлі Девіс за наукові дискусії. Нарешті, завдячую своїм першим читачам за їхню допомогу, у тому числі Браєнові Евенсону, Тессі Кум, Ґрегові Боссерту, Джеремі Зерфоссу, Карін Тідбек, Крейгові Ґітні, Беріт Еллінгсен та Адамові Мілсу.
33
Скорочено від Farrar, Straus and Giroux — американське видавництво, назване за прізвищами засновників у 1946 р. Шон Макдональд (Sean McDonald) — його відповідальний редактор і віце-президент.