Історія того, як Керманичеві батьки покохали одне одного, була водночас і щасливою історією про золоті часи, коли його батько почав щасливе сходження на вершину висококласних художніх галерей. Майбутні батьки зустрілися на прийомі, присвяченому його роботам, і, як обоє казали, закохались одне в одного з першого погляду, хоча згодом Керманич відчув, що йому важко в це повірити. Тоді його мати вила кубельце в Нью-Йорку й мала те, що звуть конторською роботою, хоча й швидко зростала як фахівець. Батько вирушив із нею на північ, щоб бути разом зі своєю дружиною, і в них народився Керманич, і лише за рік-два її призначили на іншу посаду: від конторської роботи — до активної служби в польовій царині, і це було початком кінця всієї історії, яка підтримувала Керманича змалечку, але невдовзі виявилася просто коротким просвітком на тлі пейзажу нещастя. Випадок не унікальний: певний різновид разюче знайомої картини, яку ви надибали в приморській антикварній крамниці, але нізащо її не купите.
Мовчання, посічене сварами, мовчання, створене не лише тими таємницями, які вона носила в собі, але не могла розголошувати, а ще й зумовлене її внутрішньою замкненістю (Керманич усвідомив це, ставши дорослим), бронею, яку за певний час уже годі було пробити. Її від’їзди мучили батька, і коли Керманичу виповнилося десять років, це стало підтекстом, а то й стенограмою їхніх сварок: вона, мовляв, убила його мистецтво, і це нечесно, — хай навіть світ мистецтва рухався та змінювався, а витвори батькові коштували дорого й вимагали підтримки — покровителів чи грантів.
Але все ж таки його батько сидів там зі схемами, планами про свою нову роботу, розкиданими навколо нього як докази і свідчення, коли мати поверталася після завдань. Вона витримувала звинувачення — Керманич пам’ятав це — спокійно й холоднокровно, зі зверхньо-відчуженим співчуттям. Мати була нестримною силою, яка накочувалась ударом — ні сіло ні впало — з подарунками, купленими останньої хвилини в далеких аеропортах, і невинними розповідями про те, що робила, або не такими невинними оповідками, які Керманич усвідомив з роками, зіткнувшись із подібною дилемою, що з часом навідалася й до нього, хоч і з затримкою. Дечим розсекреченим вона тепер могла б поділитися, але це сталося з нею вже вельми давно. Ці бувальщини і її зверхність розпалювали батька, але її співчуття розпікало його вже до білого жару. Він не міг розрізнити у цьому ще щось, окрім поблажливості. Чи зможете ви сказати, наскільки щирий проблиск світла в небі?
Коли ж вони розлучилися, Керманич поїхав на південь, щоб жити з татом, який увіллявся в релігійну громаду, де почувався комфортно, бо там було кілька його родичів, і його мистецькі амбіції підживлювалися, навіть коли його банківський рахунок наказав довго жити. Керманич пам’ятав свій шок, коли дізнався, скільки галасу, руху та кольору може бути в тому будинку, куди вони обидва переїхали. Як раптом він став членом більшої родини.
І все ж таки протягом кожного гарячущого літа в цьому маленькому містечку неподалік од Південного Округу, тринадцятирічний, на іржавому ровері з кількома вірними друзями, Керманич постійно думав про свою матір: у полі, в далекому місті чи в країні, цей віддалений проблиск світла, що іноді сходив з нічного небокраю і матеріалізувався на їхньому порозі, у людській подобі. От ніби вони й справді були однією родиною. Колись йому здавалося, що мати забере його з собою, і він перетвориться на проблиск світла, й володітиме такими таємницями, яких більше ніхто й ніколи не дізнається.
Деякі поголоски про Нуль-зону були надто складні й заплутані, як видавалося Керманичеві: неначе зграйки найнебезпечніших і все ж таки об’ємних та плодючих медуз в акваріумі. Спостерігаючи їх, помічаєш, що їхні хвилеподібні рухи здаються і реальними, й нереальними, вирізняючись на тлі різкої синяви води. Місце вторгнення. Секретні державні експерименти. Як насправді може існувати такий організм? Прості пояснення, відлуння офіційної історії — варіації техногенної екологічної катастрофи у цій місцевості — були такі буденні на сьогодні, що навряд чи помічаються або цікавлять бодай когось. Версії з дитячого зоосаду, хатні улюбленці, які їдять у тебе з руки.