Там навіть була неформальна група — «Науково-спіритична бригада», — присвячена застосуванню «емпіричної реальності до паранормального явища». Члени загону НСБ написали кілька виданих власним коштом книг, які припадали порохом на полицях місцевих крамничок. Це саме НСБ назвала територію «Нуль-зоною», нарікши цей берег «винятково цікавим» і охрестивши його «Активним Нуль-місцем» — назва, особливо помітна в їхніх химерних наукових мудруваннях — на картах Таро. Південний Округ одразу дискваліфікував НСБ: «не каталізатор, не гравець і не підбурювач» того, що колись створило Нуль-зону — просто сприйнявши його як збіговисько не(щасливих) «аматорів», які зловили щось поза межами свого розуміння. Окрім одного майже успішного терориста, якого Керманич не класифікував як «аматора».
«Ми живемо у Всесвіті, який керується випадком, — одного разу сказав його батько, — але всім невдахам кортить причинності». «Невдахи» у цьому контексті означали його матір, але ця назва мала й ширше застосування.
То що ж, це все — випадковий збіг? А чи це частина якоїсь всеохопної змови, що спричинилася до виникнення Нуль-зони? Можна згаяти роки, продираючись крізь дані, намагаючись знайти відповідь — і Керманичеві здавалося, що саме це колишня директорка й робила.
— А чи вважаєте ви ці докази надійними? — Керманич навіть не уявляв, в яку промашку впала, вгатилася оця заступниця директора. Занадто далеко зайшла, з огляду на їхню ворожнечу, і він не мав наміру витягати її звідти.
— Не всі, — визнала свою поразку вона, і легкий усміх стер її закляклу насупленість. — Але, простеживши відомі нам події, що сталися після переходу межі, починаємо бачити модель.
Керманич повірив їй. Він повірив би, навіть якби Ґрейс сказала, що видіння з’являються у скрутнях її полуничного морозива за італійським рецептом у спекотні літні дні, або коли вона коле лід в інших своїх улюблених напоях — ромі та дієтичній колі з лаймом (її особова справа була вщерть переповнена безладними, невідповідними деталями). Це було в природі аналітика. Але які моделі поглинули розум колишньої директорки? І скільки з них проникло у свідомість заступниці директора? Певною мірою Керманич сподівався, що те безладдя, яке залишила по собі директорка, скоєно навмисне, аби приховати якісь раціональніші порухи.
— Але як це відрізняється від будь-якої Богом забутої смужки на узбережжі поза полем зору? — Таких по всій країні тринадцять на добрий десяток. Місць, які є прокльоном для агентів нерухомості, місць, чия інфраструктура невеличка, а історія недовіри до уряду — давня.
Заступниця директора так уп’ялася в нього очима, що він знову відчув незручність, мов учень середньої школи, вигнаний до кабінету начальства за нахабство.
— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона. — Чи не скомпрометували нас власні дані? Відповідь: авжеж. Так, згодом, і буває. Але якщо є корисні особові справи, ви це побачите, бо глянете свіжим оком. Тому я можу зараз усе це заархівувати, якщо волієте. Або можемо використати вас так, як нам потрібно: не тому, що ви знаєте щось, а тому, що знаєте обмаль.
Керманич відчув, що його гордість спаплюжено, і це відчуття не на добро йому, бо воно від одного з батьків, — матері, яка, здавалося, про все відала.
— Я не хотів сказати, що я…
Вона милостиво урвала його. Її нещадний тон випромінював презирство.
— Ми тут уже давно… Керманичу. Дуже давно. Уживіться з цим. Ви небагато зможете з цим удіяти. — В її голосі почувся надзвичайний біль. — Ви не поверталися додому, несучи це в череві, у кістках. За кілька тижнів, коли ви побачите все, ви довго з цим житимете, тож почуватиметеся достеменно так, як ми… але ще гірше, бо все воно погіршується. Дедалі менше й менше журналів щастить відновити, і дедалі більше з’являється зомбі — от ніби їм промили мізки. І ні в кого з відповідальних немає часу на нас.
Ось він, момент, коли можна висловити співчуття з приводу вередування і несправедливості Центру. Керманич усвідомив це потім, але наразі просто сидів тут, утупившись у неї. Він вважав, що її фаталізм — перешкода, особливо просякнута (за хибним діагнозом, якого він від самого початку був поставив) певною пригніченою втіхою. Клаустрофобічна комбінація, яка нікому не потрібна й нікому не допоможе. Ще й помилкова у своїх порухах.