— Чи знали ви членів дванадцятої експедиції, доки вони не пішли?
— Я б не сказав, що «знав», — мовив Вітбі, явно почуваючись незручно від такого питання.
— Але ж ви бачили їх.
— Так.
— Біолога?
— Так, бачив.
Вони покинули кафетерій з його високим склепінням і ступили в атріум, який переливався флуоресцентним світлом. Чулося нерівномірне хрумке цвірінькання далекої поп-музики, яка долинала з інших кабінетів чи ще звідкись.
— Що ви думаєте про неї? Які ваші враження?
Вітбі од зосередження аж напружився, обличчя ще більше втягнулось і загострилося.
— Вона була відчуженою. Серйозно, сер. Працювала більше за всіх. Але, здається, і не працювала над тим, якщо ви розумієте, про що я.
— Ні, не розумію, про що ви, Вітбі.
— Ну, для неї це не мало значення. Робота не мала ваги. Вона дивилася повз неї. Бачила щось інше.
Керманич відчував, що Вітбі звертав на біологиню досить значну увагу.
— А колишня директорка? Ви бачили, як колишня директорка співпрацювала з біологинею?
— Двічі, може, тричі.
— Чи близько вони спілкувалися?
Керманич не знав, чому про це питає, але риболовля — це риболовля. Іноді треба закидати вудку будь-куди, для почину.
— Ні, сер. Але, сер, ніхто з них ні з ким близько не спілкувався. — Він мовив останні слова пошепки, начебто боячись, що його підслухають. Потім сказав, наче ставлячи умови: — Ніхто, окрім директора, не хотів бачити ту біологиню в експедиції.
— Ніхто? — хитро перепитав Керманич.
— Більшість.
— Значить, і заступниця директора?
Вітбі стривожено глянув на нього. Але його мовчання було досить.
Директорка надовго примостилася у Південному Окрузі. Тінь її падала на довгі межі. Навіть пішовши, вона певним чином зберегла вплив. Певно, на Вітбі це не дуже впливає. Але Керманич усе одно відчув цей вплив. Уже не раз ловив себе на дивній думці: що директорка визирає на нього з очей своєї заступниці.
Ліфти не працювали, і їх не полагодять, доки за кілька днів не прийде фахівець з армійської бази, тому працівники спускалися східцями. Щоб дістатися до східців, треба було описати криву до U-подібної будівлі, до бічних дверей, які відчинялися на паралельний коридор, приблизно футів п’ять завдовжки, де підлога вкрита таким самим зеленим килимом, який знецінював усю цю будівлю. Сходинки очікували наприкінці коридору в широких дверях, що обертались і більше пасували бійні або пункту швидкої допомоги. Вітбі, геть не у своєму стилі, відчув потяг проскочити у ці подвійні двері так, ніби вони обидва — рок-зірки, що вибігають на сцену, — або, може, щоб попередити колег, які заклякли потойбіч, — а потім лякливо заціпенів на місці, доки Керманич обмірковував свій перший крок.
— Нам сюди, — сказав Вітбі.
— Я знаю, — мовив Керманич.
За дверима вони раптово відчули вільне падіння: зелений килим урвався, обернувшись бетонною доріжкою, яка вела до короткого спуску, що увінчувався східцями — а потім заглиблювалась у сутінь, створювану тьмяними білими галогенами на стінах і помережану пунктиром блимання червоних сигнальних лампочок. Усе це — під високим склепінням, яке обрамляло те, що здавалося скоріше рукотворним гротом або товарним складом, аніж спуском до льоху. Бильця над сходинками, під сором’язливими лампочками, виблискували променистими іржавими плямами. Прохолодне повітря, коли вони спускалися, нагадало йому екскурсію учнів середньої школи до природознавчого музею зі штучно створеними печерними лабіринтами, призначеними для імітації сьогодення, окрасою яких були — без жодної послідовності: допотопні копії доісторичного гігантського лінивця і гігантського панцерника, — мегафауни, яка звернула явно не туди.
— Скільки ж людей у науковому відділі? — спитав він, акліматизувавшись.
— Двадцять п’ятеро, — відповів Вітбі. Хоча правильна відповідь була б: дев’ятнадцятеро.
— А скільки у вас було п'ять років тому?
— Приблизно стільки. Може, ще кілька.
Правильна відповідь: тридцять п’ятеро.
— А часто тут звільняються?
Вітбі знизав плечима.
— У нас є кілька стійких прибічників, які завжди будуть тут. Але приходять і багато нових людей, зі своїми ідеями, та це нічого не змінює. — Його тон мав на увазі, що ці новачки або йшли звідціля, або доходили… та до чого доходили?