Керманич дав затягнутися мовчанню, і тишу порушували тільки їхні кроки. Як він і гадав, Вітбі не сподобалося це мовчання. За хвилину він промовив:
— Пробачте, пробачте. Я не хотів натякнути на щось таке. Іноді просто руки опускаються, коли приходять нові люди і хочуть змінити речі, не знаючи… нашої ситуації. Почуваєшся, начебто вони просто спершу прочитали інструкцію… якби та інструкція в нас була, маю на увазі.
Думки Керманича плуталися, і він відповів непевним звуком. Почувався так, ніби вклинився поміж Вітбі та іншими під час їхньої сварки. Чи не був Вітбі певною мірою новим голосом? Чи не є він новим Вітбі щодо всього Південного Округу, а не просто наукового відділу?
Вітбі просто на очах блід, уже видавався майже недужим. Він дивився на якусь середню відстань, а ноги його бездумно відміряли кроки. Щокроку він здавався дедалі хворішим. Він перестав казати «сер».
Керманича охопили якась жалість чи співчуття; він не знав, що саме. Можливо, Вітбі допоможе зміна теми розмови?
— Коли востаннє ви отримали новий зразок із Нуль-зони?
— Приблизно п’ять-шість років тому.
У Вітбіному тоні звучало більше довіри, коли не безперечності, й мав він слушність. Адже минуло шість років, відколи у Південному Окрузі отримували щось нове з Нуль-зони. Окрім назавжди змінених членів одинадцятої експедиції. Лікарі та вчені обстежували їх та їхній одяг, щоб не знайти… нічого. Нічого вкрай незвичного. Тільки одну аномалію: рак.
Жодне світло не проливалося на льох, окрім того, яке науковий відділ сам собі створив. Вони мали свій власний генератор, систему фільтрування й зберігання харчів. Безперечно, це якийсь старомодний імператив, який зводився до фрази «у надзвичайній ситуації рятуйте вчених». Важко уявлялися Керманичеві ті перші дні, коли уряд за зачиненими дверима перебував у панічному страху, а люди, які працювали у Південному Окрузі, вважали: те, що бодай раз ступило на забуте узбережжя, невдовзі зверне увагу на них і на те, що далі, в глибинці. Але вторгнення так і не відбулося, і Керманич замислився: чи не з цього провалу похмурих сподівань і почався занепад Південного Округу?
— Чи подобається вам тут працювати, Вітбі?
— Чи подобається? Так. Мушу визнати, що це часто захоплює і, безсумнівно, кидає виклик. — Вітбі аж упрів: утер із чола краплини поту.
Це дійсно може бути захопливим, але Вітбі переніс, як свідчать протоколи, стійкий спазм щодо переведення на іншу роботу років три тому: спочатку раз на місяць, а потім — що два місяці, як уривчасті сигнали «SOS», аж доки й перетворився на ніщо, неначе вирівняна лінія ЕКГ. Керманич схвалив цю ініціативність, хай і з таким почуттям розпачу, яке вкладалося у стільки спроб. Вітбі не хотів загрузнути в тутешній драговині так само явно, як Ґрейс та інші не хотіли його звільняти.
Можливо, це був його універсалізм, бо Керманич ясно розумів, що науковий відділ, як і будь-котру частину Південного Округу, «розбирають на деталі», як визначила б це його мати: антитероризм і Центр. За даними протоколів штату, колись тут було сто п’ятдесят науковців, які відповідали за майже тридцять дисциплін і декілька підрозділів. Тепер на все це населене примарами місце було тільки шістдесят п’ятеро людей. Навіть подейкували — Керманич знав це — про переміщення, хіба що будівля була занадто близько до межі, аби слугувати ще для чогось іншого.
Той самий дешевий сопух гниття наздогнав його знову, от ніби прибиральник має доступ до всього помешкання.
— Чи не занадто сильний тут запах прибирання?
— Запах? — Вітбі крутнув головою; очі його здавалися величезними від кіл під ними.
— Дух прогірклого меду.
— Я нічого такого не чую.
Керманич насупився — швидше від гарячкування, висловленого Вітбі, аніж від чогось іншого. Ну, аякже. Вони призвичаїлися до цього. Це наймізерніше з його завдань, але він визначив подумки: дозволити замінити мийний засіб на щось органічне.
Коли вони обійшли ріг, який здавався занадто гострим, і їм відкрився просторий передпокій до наукового відділу, і склепіння здалося тут вищим, аніж будь-де, Керманич дуже здивувався. Їх привітали висока металева стіна й маленькі двері з хитромудрою складною системою безпеки, які миготіли червоним. До того ж ці двері були відчинені.
— Ці двері завжди відчинені, Вітбі? — спитав він.
Вітбі, здається, вирішив, що небезпечно ворожити на кавовій гущі, але повагався, перш ніж відповісти: