Його заступниця, Дебора Девідсон, була ще й фізичка: шкіра та кістки, за статурою мов бігунка, але насправді вона всю свою вагу викурила сигаретами. Д. Д. пересувалася рипляче: в червоній картатій сорочці з короткими рукавами та брунатних вельветових штанях в обтяжку, перехоплених товстим, широким шкіряним ременем. Більшу частину цього вбрання ховав чорний піджак із широчезними підкладними плечима. Потиск руки у цієї Девідсон, якого Керманич ніяк не міг здихатися, коли знайомився з нею, нагадував холодну, дохлу рибу.
Одначе здатність Керманича всотувати нові імена так і урвалася на пані Девідсон. Непевними кивками він привітав наукового співробітника-хіміка, а також епідеміолога, психолога та антрополога, які теж умостилися в крихітній конференц-залі. Спочатку Керманич сприйняв цю комірчину як зневагу, але, ще й не встигнувши додумати, збагнув, що помилився. Ні, вони просто поводились як кіт перед більшим хижаком — просто намагалися здаватися йому більшими, задля цього й применшуючи довкілля.
Ніхто з цих «додатків» не мав багато чого додати, хоча Керманич і відчував, що віч-на-віч кожен міг би виявитися відкритішим та комунікабельнішим. Натомість із колективної зустрічі вийшло саме дуетне шоу Чіні та Девідсон, ну, плюс іще «паровозик» кількох антропологів. Варто було їм заговорити, як стало зрозуміло: якби їхні наукові ступені були медалями, ці вчені почіпляли б відзнаки на створену спеціально для науковців квазівійськову форму — наприклад, на лабораторні халати, яких весь час бракувало. Але він збагнув імпульс, збагнув, що це лише частка тривалої розповіді: те, що колись було неосяжною територією наукового відділу, кусень за куснем відскубують.
Вочевидь, Ґрейс сказала їм — чи наказала? — розіграти перед Керманичем чергову балаканину: мовляв, хай сприйме це як підводний камінь або, у кращому випадку, як гаяння часу намарне. Але вони не страждали від цього зачовганого повтору. Навпаки: тішилися ним, неначе затяті чародії-заклиначі в пошуках авдиторїї. Керманич міг сказати, що Вітбі збентежився, немов усох, намагаючись утиснутися в найдальший кут.
«Силами підкріплення», як жартував його батько, було відео білих кролів, які зникали на невидимій межі: певно, їх показували безліч разів, судячи з коментарів, киданих кадрам навздогін.
Цей випадок стався всередині дев’яностих, і Керманич натрапив на ці дані, які стосувалися невидимої межі між Нуль-зоною і зовнішнім світом. Нібито в рефлексивному нападі розпачу через самі невдачі замість успіхів, учені випустили напризволяще дві тисячі білих кролів, приблизно футів за п’ятдесят від межі, у чітко окресленому місці, та погнали їх зграєю просто на цю межу. Окрім цінності спостережень за переміщенням кролів із місця на місце науковий відділ мав кілька сподівань, що одночасне чи майже одночасне перетинання межі таким величезним потоком «живих тіл» може «перевантажити» «механізм» за межею й викличе його коротке замикання, навіть якщо буде воно «просто локальне». Малося на увазі, що цю межу можна перевантажити, як електромережу.
Вони документували переміщення кролів не лише стандартним відео, але й крихітними камерами, прикріпленими до кролячих голів. Отримані результати монтажу звели разом на розділеному екрані, для максимально драматичного ефекту використовувались і вповільнений рух, і прискорений, тож це мало вигляд якоїсь спроби додати певної розмитості, якщо взяти усі кадри заразом. Начебто відеомонтажер хотів якось, удаваною недбалістю, оминаючи відеоряд, додати легковажності події. Загалом, як дізнався Керманич, у відеотеці було понад сорок тисяч фрагментів відео про зниклих кролів. Які стрибали. Які спирались один на одного, утворюючи хистку кролепіраміду, намагаючись не бути виштовхнутими за межу.
Основна послідовність кадрів відеоряду, показана на звичайній швидкості або у вповільненому стані, мала незадовільну якість. Кролі хиталися від ударів і вислизали з рук людей у мішкуватих захисних костюмах: ця група заганяла звірят у півколо. Люди, які мали чаклунсько-таємничий вигляд, мов яка анонімна, вбрана в біле поліція для боротьби з вуличними бешкетами, оснащена довгими білими щитами навпереваги, стоячи пліч-о-пліч, нібито утворюючи стіну, аби стискати й відштовхувати кролячу зграю. Накреслена на землі червона неонова лінія позначала п’ятнадцятифутову перехідну зону між зовнішнім світом і Нуль-зоною.