— А чи вони змінилися? І як саме змінилися?
Зникли. Воскресли. Вознеслися на небеса.
— Ні. Вони розкладалися трохи швидше, аніж очікувалося, але не змінилися.
Керманич замислився, скільки це коштувало директорці — скільки поваги й прихильності. Колись він запитував себе, чи було так: коли директорка сказала, що приєднається до дванадцятої експедиції, деякі співробітники відчули не тривогу чи стурбованість, а дивний присмак провини та водночас полегшення?
У нього було ще одне запитання, але Ґрейс уже підбила підсумок і відвернулася, змінивши курс — до іншого коридору в цьому лабіринті.
Далі були всілякі марні, потогінні зусилля перебудувати свій кабінет, а також розгляд деяких основних звітів од Ґрейс: подала їх йому чи не для того, щоб пригальмувати його успіхи? Він дізнався, що у Південному Окрузі був свій конструкторський підрозділ, якому поставили завдання створити таке обладнання для експедицій, яке б не порушувало протоколів. Він дізнався, що безпека й охорона на об’єктах у будівлі, де розміщувалися члени експедиції, має оновитися; камера спостереження, застарілого випуску, якою ті користуються, дає системний збій. Він навіть викинув DVD, виданий йому «вічно живим біологом», що показував комп’ютерне шоу — розкраяні ділянки екосистеми забутого узбережжя. Зображення були створені як низки топографічних ліній веселкових кольорів. Виглядало вельми гарно, але для нього такий рівень деталей був неправильний.
Наприкінці дня, вийшовши з помешкання, він знову чкурнув до Вітбі у кафетерій, де цей чолов’яга зависає, певно, не бажаючи опинитись у підземеллі за компанію з рештою науковців. Або схоже на те, ніби вони вирядили його до одвічної відпустки — тримати Керманича далі від себе. Досередини залетів і заметушився невловимий маленький темний пташок, і Вітбі стежив очима за його перельотами туди-сюди під освітленим скляним дахом кафетерію.
Керманич поставив Вітбі запитання, яке спочатку планував адресувати Ґрейс, доки та не чкурнула поворотом до лабіринту:
— Вітбі, чому з експедицій повертається так мало щоденників і журналів? Здається, набагато менше, ніж самих членів експедицій.
Вітбі, досі зачарований польотом пташка, по-котячому обертав голову, стежачи за кожним його рухом. Погляд у нього був такий зосереджений, що Керманич аж розгубився.
— Неповні дані, — сказав Вітбі. — Надто неповні, щоб бути переконливими. Але більшість тих, хто повернувся, кажуть нам, що їм і на думку не спало захопити щоденники чи журнали з собою. Вони не вірили, що це важливо, або не відчували такої необхідності. Почуття відіграють важливу роль. Ви втрачаєте чуття необхідності або поштовх розголошувати таємницю, або спілкуватися, — це трохи нагадує те, як космонавти втрачають м’язову масу. Більшість щоденників, здається, усе ж таки знайшли на маяку. Спочатку це не було пріоритетом, але коли ми пізніше просили членів експедиції привезти нам ці щоденники, зазвичай ті й пучкою не кивали. Ви втрачаєте імпульс, або щось заступає це почуття, переслідує вас, набуває більшої важливості, і ви цього навіть не розумієте. Доки не стає вже пізно.
Що створило Керманичеві незручний образ когось або чогось у Нуль-зоні: ця сутність прослизає до маяка, вмощується на оберемку журналів із щоденниками та й читає їх — тоді як це має робити Південний Округ. Або ж та сутність сама їх і пише.
— Можу показати вам дещо цікаве в одній з кімнат біля наукового відділу — якраз на цю тему, — промовив Вітбі мрійливим тоном, досі стежачи за пташиним польотом. — Чи хочете побачити? — Його відчужений погляд різко сконцентрувався і вп’явся в Керманича, в якого раптом виникло неприємне враження, ніби є два Вітбі: один ховається всередині другого. Або є навіть три, вкладені один в одного!
— Чому б вам просто не розповісти мені про це?
— Ні. Я маю вам показати. Це дещо дивне. Вам треба це побачити, щоб зрозуміти. — Тепер Вітбі створював враження, нібито геть не стурбований, чи побачить Керманич те незрозуміле помешкання, і водночас мав досить стурбований вигляд.
Керманич засміявся. Стільки різних людей, відколи він почав працювати з вітчизняним тероризмом, показували йому божевільні речі. А сьогодні люди йому кажуть ці вкрай божевільні речі.
— Завтра, — сказав він. — Подивлюся це завтра. — Або ні. Жодних сюрпризів. Жодного задоволення від зберігачів дивних таємниць. Жодної передчасної дивини. Для одного разу йому справді досить, йому доведеться цієї ночі підперезати стегна, щоб відновитися для подальшої зустрічі. Є така дещиця в тих людях, які прагнуть вам щось показати: іноді їхня зацікавленість у тому, щоб наділити вас знаннями, пов’язана з якимсь вуаєристським садизмом. Вони чекають на Погляд або на Реакцію, і таким людям усе байдуже, аби тільки воно викликало певний дискомфорт. Керманич запитав себе, чи не підставила Ґрейс Вітбі для цього після тієї розмови, і чи не різновид це певного практикованого розіграшу: мовляв, сунь руку — і він побачить, що вся вона вкрита дощовими черв’яками, або ж відімкне скриньку тільки для того, щоб випустити звідти пластикову змію.