— Можливо, це несправедливість, Джоне, я знаю. Але це може бути й твій останній шанс, — промовила вона, вже без усміху. Взагалі без усміху. — Принаймні це той останній шанс, який я змогла вишукати для тебе.
Для постійної посади — для того, щоб остаточно припинити його кочування? А чи взагалі? Аби зберегти опору в агенції — для самої себе?
Він не наважувався спитати — стримував холодний буремний страх, який вона занадто глибоко увігнала в нього. Він не знав, що йому треба останнього шансу. Страх пронизав так глибоко, що більшість інших питань просто вилетіла з голови. У нього не було жодної миті зосередитися на них. Чи прибула вона сюди зовсім не для того, аби принести синочкові користь? Можливо, їй просто треба, щоб він сказав «так»?
Дражливий гачок, щоб урівноважити його страх, безтурботно закинуто, ще й ідеальної нагоди:
— Хіба ти не хочеш знати більше, ніж я? То й знатимеш, якщо обіймеш цю посаду.
І він нічим не міг заперечити. Це була правда.
Він хоче.
Вона обійняла сина, коли він сказав: «так», він хоче до Південного Округу, — і її вчинок вельми його здивував.
— Чим ти ближче, тим безпечніш для тебе, — прошепотіла вона йому на вухо. Ближче до чого?
Від неї невиразно пахло дорогим парфумом, ароматом, трохи схожим на дух від сливових дерев, що росли в них на задньому подвір’ї маленького будиночку, де жила вся їхня родина, доки кревні не розділились і не подалися на північ. Маленький садочок, про який він згадав тільки тепер. Поставили гойдалку. Сусідський маламут,[9] який вічно зненацька нападав на нього і впівсили ганяв хідником.
Коли ж у нього таки виникли запитання, було вже пізно. Вона надягла пальто й подалася геть, от ніби її ніколи тут і не було.
Безперечно, ніде не було жодного запису про її прибуття чи відбуття.
Сутінки, ця призвістка щонічного полегшення від спеки, уже опустилися на Гедлі, коли він звернув на під’їзну доріжку. Житло, яке він орендував, стояло приблизно за милю звідти на положистому схилі пагорку, що збігав до річки. Невеликий кедровий будинок на 1300 квадратних футів,[10] пофарбований ясно-синьою фарбою, з білими віконницями, трохи перехнябленими від спеки. Усередині були дві ванні кімнати, спочивальня, вітальня, кухня, а також кабінет, а ще — засклена лоджія з виходом на патіо. Усередині все було оздоблено перенасиченим, надмірним, та все ж таки затишним «шиком фамільних цінностей». Перед будинком — сад із травами й петуніями, які захоплювали маленьку діляночку газону, що виходив на під’їзну доріжку.
Коли він наблизився до парадних дверей, з кущів збоку вистрибнув Ель Чорізо,[11] кинувшись йому під ноги. Ель Чорізо був величезним чорно-білим котищем, конем-ломовиком родини котячих, а прізвиськом наділив його Керманичів батько. У сім’ї відгодовувалася свиня на ймення Ель Ґато,[12] тож це був такий собі своєрідний батьківський жарт. Керманич завів собі цього кота як домашню тварину роки зо три тому, коли батько вже надто страждав од раку, й Ель Чорізо став йому тягарем. Він завжди був домашньо-вуличним котом, і Керманич дозволяв йому таким лишатись і у нових пенатах. Мабуть, це було правильним рішенням. Ель Чорізо, або «Чоррі», як його називав Керманич, мав вигляд бойового, самовпевненого котяри, хай навіть його довге хутро вже переплуталось і замурзалося.
Вони разом зайшли досередини. Керманич нагодував кота консервами, попестив Ель Чорізо кілька хвилин, потім послухав повідомлення на автовідповідачі — на стаціонарному телефоні якраз «для цивільних осіб». Там було тільки одне повідомлення від Мері Філіпс, його подружки, з якою вони розбіглися півроку тому, яка бажала допевнитися, чи добре минувся йому переїзд. Вона погрожувала навідатися з візитом, хоча Керманич не сказав їй точної адреси і щойно призвичаївся спати самотньо. «Без образ», і він тепер навіть не міг пригадати, чи це він порвав із нею, а чи вона з ним. Рідко бували образи — що здавалося йому незрозумілим і неправильним. Хіба їм не слід бути?
Коханок було майже стільки ж, скільки призначень на нові посади; подружки, як правило, не витримували: чи то його переїздів, чи його пильності, чи його наднормової праці, а чи то просто він так і не знайшов собі дівчини до пари. Він не був упевнений і підсилював та й підсилював те повторюване коло перші ж місяці, відчуваючи, що все скінчиться. «Дивний ти гравець», — однієї ночі сказала йому Мері, коли Керманич уже заарканив її, але насправді він не був гравцем. Бо й сам не знав, ким він є.
11
Від іспанського chorizo. Багатозначний (залежно від регіону — наприклад, у Мексиці це «шибеник») іменник чоловічого роду. Копчена ковбаса з червоним перцем, або сосиски; часто страва просто транслітерується як чоризо. Може означати і «гумовий шланг», є й інші значення. У цьому разі — свиняча ковбаса. Прізвисько — чоловічого роду.