— Дякую.
Потім дременула до своєї машини, наче спізнювалася на зустріч або злякалася його, дивного чоловіка, який торкнувся її шиї.
Керманич відніс мураха до оксамитово-зеленої облямівки автостоянки і дав сповзти з великого пальця на дерев’яну тирсу долу. Мурах хутко відновив координацію та й поповз у напрямі зеленої лісосмуги — дерева були між автостоянкою і шосе, — керований певним чуттям, де це і нащо воно, і це було за межами розуміння Керманича.
«Доки ти не скажеш людям, що цього не знаєш, вони будуть певні, що ти це знаєш». Це казав його батько, а не мати, як не дивно. А може, й ні? Його мати так багато знала, що, можливо, гадала: не треба нічого удавати.
Чи це була така жінка, яка не знала, що на ній мурах, чи це був такий мурах, котрий не знав, що він на жінці?
Керманич збув перші п’ятнадцять хвилин свого ранку, шукаючи ключа для замкненої шухляди письмового столу. Хотілося розкрити цю таємницю ще до більшої таємниці — зустрічі з біологинею. Його недоїдений сніданковий бісквіт, вистигла філіжанка кави й сумка неграційно притулилися до комп’ютера. Керманич ніколи не відчував особливо гострого голоду: до його кабінету вторгався густий прогірклий запах мийного засобу.
Знайшовши ключа, Керманич хвилину посидів, втупившись у нього, а потім на замкнену шухляду й землисту пляму на деревині в нижньому лівому куті. Обернувши ключа в замку, він притамував сміховинну думку, що хтось тут іще має бути присутній — хто спостерігає це його відмикання.
Там, усередині, було щось мертве — і водночас живе.
У шухляді проклюнулася рослина, яка потемки росла там увесь цей час, ясно-червоні корінці вчепилися до вузликів багна. От ніби директорка висмикнула її з землі та, з якоїсь причини, помістила до шухляди. Вісім вузьких листочків, глибокої, мало не люмінесцентної, зелені, випромінювалися від головного стебла, з нерівномірними проміжками, утворюючи приємне для зору коло, візерунок, якщо дивитися згори. Зовні рослина скидалася на істоту, що намагається втекти завдяки парі кінцівок, остаточно звільнених, рефлекторно зачеплених за край шухляди.
А на самому дні, наполовину сховане в нарослому бруді, видніло висхле тільце маленької брунатної мишки. Керманич не міг бути певний, чи не живилася рослина, в якийсь спосіб, тією мишкою. Далі біля рослини лежали старий мобільний телефон першого покоління, пошарпаний чорний шкіряний портфель, а ще під рослиною і телефоном Керманич знайшов нашарування зіпсутих водою тек для особових справ. Нібито хтось хворий на голову химерним чином залазив сюди й поливав рослину. Якщо директорка пішла, то хто це робив? Хто це робив, хоча краще було забрати звідси і рослину, й мишку?
Якусь мить Керманич невідступно дивився на мишаче тільце, а потім неохоче простяг руку, щоб видобути телефон — портфель мав трохи підмочений вигляд — і підіпхнути кінчиком ручки, щоб відкрити, краєчки бодай однієї теки чи й двох. Це не були офіційні рапорти, так він міг би сказати з першого погляду, а натомість — цілий архів рукописних нотаток, газетних вирізок та інших різномастих матеріалів. Він спіймав проблиски слів, які його стривожили, і знову поклав листки так, як вони лежали.
Дивне то було враження: от ніби директорка створювала компостну купу для рослини. Компост, напханий химерними даними. Або це якийсь кумедний науковий проект: «підтримувана мишею іригаційна система для передавання даних і відновлення біосфери». Він набачився ще незбагненніших та дивовижніших речей на ярмарках знань у школі. Та через брак наукової прозірливості він відмовлявся від додаткових балів і дотримувався перевіреної часом класики на кшталт мініатюрних вулканів або вирощування картоплі з інших картоплин.
Понишпоривши далі, Керманич мусив сам собі зізнатися, що, можливо, заступниця директора таки мала слушність. Мабуть, краще б йому перебратися до іншого кабінету. Сидячи за письмовим столом, він шукав, куди б посадити рослину, і знайшов горщик за стосами книжок на стелажі. Може, директорка теж його шукала.
Використавши кілька листків зі стосиків, розкладених у нього на столі, — навіть якщо вони й зберігають таємницю Нуль-зони, — Керманич обережно витяг мишу з бруду й пошпурив у сміттєве відро. Тоді посадив рослину в горщик і поставив на край стола, якомога далі від себе.
Що ж тепер? Оце вже ж він очистив кабінет од жучків та мишок, знежучив і знемишив. Окрім геркулесового завдання — чистки авгієвих стаєнь, тобто звалищ, — лишилися ще замкнені другі двері, які вели в нікуди.