— Живого матеріалу, — сказав Керманич. Тепер він потроху почав до цього повертатися. Ці слова не входили до резюме, але він бачив повідомлення про слова на стінах, написані живими тканинами. — Чому цих слів немає в особових справах?
Знову лінгвіст, цього разу неохоче:
— Щиро кажучи, нам не подобається відтворювати ці слова. Тому це може бути сховано в інформації, як і в резюме особової справи доглядача маяка.
Певно, Ґрейс не було що додати, але втрутився Вітбі, аж захлинаючись:
— Нам не подобається відтворювати ці слова, бо ми досі точно не знаємо, що спричинило появу Нуль-зони… або чому вона виникла.
І все ж таки вони лишили ті слова за дверима, що ведуть у нікуди, і Керманич не міг намацати там ниточку логіки.
— Це все забобони, — запротестувала Сью. — Цілковитий і темний забобон. Ви не повинні цього казати.
Керманич знав, що її батьки були дуже традиційні, вихідці з тієї культури, де духи і слова мають інше значення. Сью не поділяє цих поглядів, — чітко їм опираючись, практикуючи жалюгідну подобу християнської віри, в якій є свої незрозумілі елементи і фантасмагорії. Але все ж таки він погодився з її оцінкою, навіть якщо така антипатія могла проникнути в її аналіз.
Вона б і надалі продовжувала свій повномасштабний розгром забобонів, якби Ґрейс її не зупинила.
— Це не забобон. — Усі обернулися до неї на своїх дзигликах.
— Це забобон, — визнала вона. — Але це може бути й правдою.
Яким чином забобон може бути правдою? Керманич замислився над цим потім, коли звернув увагу на свою мандрівку до межі та на побіжний огляд особової справи, яку йому притягнув Вітбі: на теці був заголовок «Теорії». Можливо, «забобон» було те, що всміхалося в прогалинах, шпаринках, коли ви працювали там, де підупав дух і вичерпано ресурси. Можливо, забобон — це коли ваша директорка пропала, а її заступниця досі голосить над утратою. Можливо, це коли повертаєшся до заклинань і ритуалів, до мозку рептилії, що промовляє іншому твоєму «я»: «Отут працюю я. Ти вже спробував». Це було навіть не дуже нерозважливо. Скільки таких невидимих абстрактних заклинань і магічних формул керують світом поза межами Південного Округу?
Але не всі вірили в одні й ті ж версії. Лінгвістка, наприклад, вірила в забобон логіки — чи не тому, що пробула в Південному Окрузі тільки останні два роки. Якщо статистика правдива, то ця працівниця перегорить, і її звільнять; з якоїсь причини Нуль-зона терпіти не може лінгвістів, майже так само, як і священиків, з котрих у Південному Окрузі немає жодного.
Отже, мабуть, їй лишилося тільки кілька місяців для навернення до системи вірувань заступниці директорки, або Вітбі, — яких завгодно поглядів. Бо Керманич знав, що віра в науковий прогрес триває тільки до певного моменту. Нелогічні зикурати, споруджені твоїм пересічним внутрішнім терористом, якому підкидаєш добриво або ставиш детонатор вибуху, нарощують хиткі імпульси і потужність. Коли ці вежі розбилися, повалившись на землю, то ще існували у свідомості винуватця та інших — просто з різних причин.
Але Сью була тверда як алмаз, і то з причин, які не додавали Керманичу певності щодо Нуль-зони. Уявіть: далі вона сказала Керманичеві, що мова — це тільки частина методу спілкування. Уявіть: це навіть не дуже важлива частина, але щось більш подібне до трубопроводу, каналу чи шосе. Усього-на-всього трубопровід. «Інфраструктура», — ось те слово, яке пізніше використає Керманич під час розмови з Голосом.
Справжнє ядро повідомлення, значення, полягало у комбінації живих речовин, які складались у слова, начебто саме це «чорнило» і було посланням.
— А якщо це послання наполовину фізичне, якщо це кодування наполовину фізичне, то ці слова на стіні небагато й означають, так я думаю. Я можу аналізувати їх роками, що, до речі, як я розумію, директорка й робила, — та це не допомогло б мені анічогісінько збагнути. Цей тип каналу дозволяє визначити, як швидко надходить послання, і, можливо, створює якийсь контекст, але на цьому й все. Далі… — і тут Керманич здогадався, що Сью занурилася до багаторазово повторюваної рутинної лекції, яку раніше читала, можливо, супроводжуючи презентацією PowerPoint. — Якщо хтось або щось намагається увігнати інформацію вам у голову, уживаючи слова, зрозумілі вам, але які сенсу не мають, то це навіть не те, мовби вони не на тій пропускній здатності, що ви могли б отримати, — ні, це набагато гірше. От ніби це повідомлення — ніж, і створює смисли, краючи слова на м’ясо, а ваша голова — приймач, а кінчик цього ножа встромляється вам у вухо знов і знов…