А ось більше диво — білі кролі, яких можна було побачити тут: вони моторно стрибали краями басейнів стоячої води та буролистою сирою місцевістю, де швидко утворюється перегній, і з доісторичних часів ростуть червоносмугі гриби.
Це й спонукало Керманича урвати один із монологів-заїкань Чіні:
— Чи це ті, про яких я думаю?
Чіні, відчувши полегшення, що Керманич озвався:
— Так, це справжні наслідки експерименту. Ті, що втекли. Вони розмножуються… ну, як кролі. Були зусилля їх винищити, але й на це пішло безліч ресурсів, тож ми просто пустили це на самотік.
Керманич стежив за переміщеннями одного білого звіра, більшого за його кревняків, — чи більшої за інших, якщо то кролиця: той намагався взяти вищий пілотаж у нескінченних стрибках і смиканнях. У цих сягнистих рухах був якийсь виклик. Або Керманич просто приписав цій тварині якісь почуття, а от іншим кролям приписав виняткову ригідність і пильність?
Вітбі несподівано кинув фразу:
— У цих кролів по три повіки і нездатність блювати.
На мить Керманич, злякавшись, що Вітбі заговорив, надав цьому судженню більшої ваги.
— Знаєте, це гарне нагадування про впокорення, — промовив Чіні тоном буркотливого парового катка, який прокладає дорогу по тілу Вітбі, — про те, що краще бути впокореним. Досвід упокорення. Щось таке.
— А що, коли деякі з них — повернені? — спитав Керманич.
— Що?
Керманич подумав, що Чіні розчув, але все одно повторив запитання.
— Ви маєте на увазі межу — що вони її перейшли та звідти повернулися? Ну, це було би злецько. Це був би жах. Бо ми знаємо, що вони досить далеко розплодилися. Якраз найжиттєздатніші. І, як це трапляється, деякі покинули зону стримування, їх відловили заповзяті зухи та попродавали у зоомагазини.
— Отже, ви кажете, це можливо: деякі продукти вашого експерименту, якому вже п’ятнадцять років, мешкають у людей удома? Як хатні тварини? — здивувався Керманич.
— Я не ставив би цього питання отак прямо, але сутність, мабуть, правильна, — зізнався Чіні.
— Дивовижно! — єдиний коментар, який вичавив із себе приголомшений Керманич.
— Не зовсім так, — чемно, але твердо відповів Чіні, відкинувшись назад. — Так створено світ. Або принаймні так тут скрізь буває в інвазійних видів. Керуючись тими самими мотивами, можу продати вам пітона з моторошного півострова.
Кількома секундами опісля Вітбі вибухнув фразою — найдовшою за всю поїздку:
— Є й кілька біло-брунатних — це нащадки білих кролів, що спарувалися з тутешніми болотяними кролями. Ми звемо їх Спеціальними Межовиками, а солдати їх стріляють та їдять. Але не чисто-білих — не думаю, що це має сенс. Нащо взагалі когось із них стріляти?
А чом би їх усіх не перестріляти? Навіщо їсти будь-кого з них?
П’ятдесят тисяч зразків скніли у довгих помешканнях, з яких складався другий поверх у лівому крилі U-подібної будівлі, куди вів прохід до автостоянки. Вони пішли туди ще до ленчу, лишивши Сью на самоті. Їм довелося вбратися в білі біозахисні костюми з чорними рукавичками, тож Керманич справді надягнув ті версії рукавичок, що так збивали його з пантелику в науковому відділі. І наразі це було його відомстою — занурити руки в них і зробити своїми маріонетками, хоча й муляло відчуття гуми.
Атмосфера тут витала, як у соборі, й ніби науковий відділ репетирував таке видовище: було стільки ж повітряних шлюзів. Тут мала б грати етерна, небесна музика, світло пронизувало повітря, і в деяких променях Керманич міг розрізнити окремі стрибучі порошинки, а деякі арки й опорні стіни огортали помешкання містично-неосяжним почуттям, яке дедалі підсилювалося високими склепіннями.
— Це моє улюблене місце у Південному Окрузі, — сказав йому Вітбі; обличчя проглядало крізь прозорий шолом. — Тут відчуваю спокій і безпеку.