— Не дивіться туди так довго і прямо, — застеріг Вітбі. — Воно може вас затягнути.
— Постараюся, — сказав Керманич. Але було вже пізно, і він себе заспокоював лиш однією думкою: якщо його туди потягне, то Вітбі або Чіні його втримають. Або це зроблять лазери.
Те обертове світло подолало його спроби викликати в уяві біологиню. Він не міг примусити її постати поруч себе, щоб заохотити трьох інших учасників дванадцятої експедиції. Ще до того, як прибути сюди, вона вже була під гіпнотичним впливом. Лінгвіст уже мала покинути експедицію. Лишалися четверо, зі своїми заплічниками, ладні повзти в цьому неможливому світлі. Але це мала бачити сама директорка, це мало постати перед її світлі очі. Якби ж Керманич продерся крізь її надряпані закарлючки, якби ж то розкопав нашарування й потрапив до її серця… І чи зможе він повернутися назад, відновити свої думки та її почуття саме тієї миті?
— Як учасники останньої одинадцятої та дванадцятої звільнилися з Нуль-зони, не перетнувшись одне з одним? — спитав Керманич у Чіні.
— Тут має бути ще одна точка виходу, якої ми не змогли знайти.
Об’єкт, за яким спостерігають, не бажає співпрацювати. З’явилося видіння батька в кухні, коли Керманичеві було чотирнадцять років: ось тато заштовхує на дно склянки зогнилу полуницю, а потім напинає на вершечок папірець — пастку для плодової мушви, яка роїлася в них удома.
— Чому ж нам видно коридор? — спитав Керманич.
— Не певен, що ви маєте на увазі, — сказав Чіні.
— Якщо його видно, значить, ми повинні його бачити.
Можливо. Хто насправді знає. Кожен імпровізований коментар Керманича робив, або, як йому здавалося, створював луну, відбивався, щойно колишні банальні спостереження за відвідувачами та новими співробітниками виринали й витали у повітрі, прагнучи злиття, а завдяки цьому — і з’ясування таких аж занадто частих збігів.
Чіні на секунду втягнув, усмоктав щоку й незграбно зізнався:
— Така теорія. Це, безперечно, теорія, аякже. Я не можу сказати, що це не так.
Приголомшлива думка: а що, як вийти у світ коридором дванадцять футів заввишки і дванадцять футів завширшки?
Вони вистоювали тут довгі хвилини, убиваючи час, але не визнаючи цього, не звертаючи уваги на дощ. Вітбі стояв окремо, на віддалі, дозволяючи дощеві промочити себе до кісток, зневажаючи парасольку. За ними, в гуркоті грому, калатали струмки води, які рокотали, плинучи до карстової вирви, там, за хребтом. А попереду видніла ясність безхмарного літнього дня.
Поки що Керманич намагався уважніше зазирнути крізь це іскристо-грайливе та блискуче, це танцівне світло.
10. ЧЕТВЕРТИЙ ПРОЛОМ
«Теруар» знову просочився в його думки, коли насамкінець дня, висихаючи, Керманич отримав стенограми своєї ранкової сесії з біологинею, і мандрівка до межі калейдоскопічно замиготіла у нього в голові. Він щойно неохоче викинув мишу на смітник і повернув рослину на місце до сховища зразків. Довелося докласти зусиль, щоб це зробити, а ще — заклацнути двері перед тим химерно-моторошним казанням, надряпаним закарлючками на мурі. Керманич ненавидів бабратися в забобонах, та лишився сумнів — що він помилився, що директорка залишила і рослину, і мишу в шухляді письмового стола як певний дивний захист від… від чого?
Керманич так і не второпав, як це він примудрився знайти в інтернеті ксенофору, що її згадала Жар-птаха: посилання показало, що допитувана майже слово в слово процитувала уривок зі старовинної хитромудрої аматорської книги «пароха-натураліста». Щось подібне вона могла надибати у коледжі, і з цим могли бути пов’язані спогади, які теж могли виринути. Він не повірив, що це має якесь значення, окрім одного: біологиня порівнювала Керманича з незграбним равликом.
Потім він вчитався в стенограму, й це його заспокоїло. Одного моменту під час сесії, закидаючи вудку, Керманич зарухався — і від вежі, й від маяка, туди, звідки почала допитувана.
Запитання: Що ви залишили на порожній автостоянці?
Що? Як? — ретельно розмірковував він біля свого письмового стола — все ще ігноруючи залиті водою сторінки в шухляді поряд. Порожня сторінка — це теруар, пов’язаний з іншим теруаром, який являє собою Нуль-зону? Що, як певне злиття людини і місця являє собою щось більше, ніж просто повернення додому? Чи треба йому замовити історичні розкопки порожньої стоянки? А як щодо інших двох — антрополога і топографа? Втягненому в таємниці та містику Південного Округу, Керманичеві не лишалося часу — бодай ще кілька днів — щоб перевірити ще й цих допитуваних. Неохоче дозволивши собі відчути вдячність до Ґрейс за спрощення його роботи, бо ж відіслала цих людей геть.