— Це скринька, повна звинувачень, — сказала Ґрейс, простягаючи це йому як офіру. Цією скринькою для коштовностей я тя зневажу.
— Що за скринька звинувачень? — Хоча він не хотів цього знати.
З клацанням і лясканням розверзлась оксамитова паща, і розсипи жучків-прослушок, знаних Керманичу аж надто добре, покотилися та пострибали по столу в його бік. Більшість з них докотилися до краю столу, але парочка зіслизнула зі списком рекомендацій на коліна Керманичеві. Сопух прогірклого меду знову підсилився.
— Це скринька звинувачень.
Спроба повернути удар, хоча й надто немічна, він це знав:
— Я бачу тут тільки одне звинувачення, повторене кілька разів.
— Я ще не все вийняла.
— Ви хочете зараз її випорожнити?
Вона похитала головою.
— Ще ні. Але я так і зроблю, якщо ви втручатиметеся в справи Центру. І ви можете забрати своїх шпигунів.
Чи не збрехати йому? Це розіб’є його мету донесення послання.
— Нащо мені вас прослуховувати? — з виразом, який — він знав — руйнує його безневинність, навіть попри обурення, здійняте в ньому гарячою хвилею, нібито Керманич був ні до чого не причетним. Бо ось у чому він був безневинний: дія породжує реакцію. Утрата кількох учасників експедицій — отримання кількох жучків. Можливо, вона навіть упізнала деякі з них.
Але Ґрейс була невблаганна:
— Ви прослуховували. А також ви понишпорили в усіх моїх справах, зазирнули до всіх шухляд.
— Ні, я цього не робив. — Цього разу його гнів підживлювався чимось реальним. Він не обшукував її кабінету, просто розмістив там жучки, але тепер ця дія турбувала його, чим більше він про неї думав. Це й поза характером, і ніяк не допомагає реальності, не служить меті, ще й контрпродуктивно.
Ґрейс дедалі терплячіш вела своєї:
— Якщо ви знову це зробите, я оформлю скаргу. Я вже поміняла кодову комбінацію клавіш на своїх дверях. Усе, що вам потрібно буде знати, можете у мене спитати.
Це було сказано невимушеним тоном, але Керманич не думав, що це правда, тому кинувся в атаку:
— Це ви поклали мобільник директорки до моєї сумки?
Він не міг примусити себе спитати в неї дещо більш відверте: «Це ви прибили москіта в мене на лобовому склі?», або щось про директорку і межу.
— Чого, навіщо б мені це робити? — спитала вона, відлунням відгукнувшись на його слова, але вигляд зберігши непідробно здивований. — Про що це ви?
— Лишіть собі жучки як сувеніри, — сказав він. — Віддайте їх до Антикварної Крамниці Південного Округу і продавайте туристам.
— Ні, я серйозно… про що це ви?
Замість відповіді Керманич підвівся, відступив до коридору, не певний, що йому чується ззаду: сміх? Чи ледь викривлене відлуння у повітряному отворі?
14. ГЕРОЇЧНІ ГЕРОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Згодом, коли його поглинули нотатки, і він заткнув ними вуха та очі, щоб забути про Ґрейс — якщо це не він обшукував її кабінет, то хто? — його потурбувало дзвінком експедиційне крило, і схвильований гучний чоловічий голос повідомив, що біологиня «недобре почувається, взагалі… та каже, що зовсім не готова сьогодні брати участь в опитуванні». Коли Керманич спитав, що там не так, той чоловік відповів: «Вона скаржилася на спазми і лихоманку. Лікар каже, що це застуда». Застуда? Застуда — це ж дурниці.
«Коваль клепле, доки тепле». Ці нотатки і ці сесії — маю що маю, неухильно, у своїй компетенції. Ні, він не хоче відкладати, і він таки піде до неї. Хай там як, а раптом він не наштовхнеться на Ґрейс. Скористатися б допомогою Вітбі? Але коли зателефонував йому, цього чоловіка мов корова язиком злизала.
Кажучи, що скоро зупиниться в них, Керманич усвідомив: то може бути й певна хитрість! Очевидячки, вона не зіграє йому на руку, але також, пішовши туди, він може відмовитися від певних переваг або підтвердити, нібито Ґрейс має над ним владу. Та в голові у нього було повно шматків записок, нотаток і крутиголовок із приводу можливої мандрівки директорки за межу, а також смертоносного приглушеного відлуння скриньок для коштовностей. Він хотів це розчистити або згодом перемкнутися на щось інше.
Керманич полишив свій кабінет, пройшовся коридором. Цього разу в холі траплялися групки співробітників, дехто — у лабораторних халатах. Йому на догоду?
— Нудно? — блідий нахабний чолов’яга, який скидався на непевно знайомого, спитав у чорношкірої жінки, що минала його.
— Бажаю цього здихатися, — була відповідь.
— А ви волієте саме це місце, так?
Чи слід йому і надалі грати за правилами? Мабуть. Він не міг заперечувати, що біологиня умостилася в нього в голові: слабкий тиск робив стежку, що вела до експедиційного крила, вужчою, стелі стали нижчі, безперервно метушливий-пошуковий язик грубого зеленого килима завивався навколо нього. Вони двоє почали існувати в певному перехідному просторі між допитуванням і бесідою, в переході до чогось такого, чому він не міг дати назви.