— Але це два запитання. — Певно, він озвався правильно.
— Так, ви маєте рацію щодо цього.
— На яке ви хочете мати відповідь?
— Що ви знайшли?
— Хто вам сказав, що я це пам’ятаю?
— Ви — щойно. То й скажіть мені.
— Журнали і щоденники. Багато журналів. Висохлу кров на східцях. Фотографію доглядача маяка.
— Фотографію?
— Так.
— Ви можете її описати?
— Двоє чоловіків середнього віку, перед маяком, дівчинка збоку. Доглядач маяка посередині. Чи ви знаєте, як його звати?
— Сол Еванс, — бездумно сказав він. Але не побачив у цьому небезпеки, уже міркуючи, що ж це означає: ті фото, які висять у директорському кабінеті, є і на маяку. — Це ваше запитання.
Він міг сказати, що вона розчарована. Вона насупилася, похилила плечі. Легко можна було сказати, що ім’я «Сол Еванс» нічого для неї не означає.
— Що ще ви можете мені сказати про це фото?
— Воно було в рямці, висіло на стіні середнього майданчика, і обличчя доглядача маяка обведене колом.
— Обведене? — Хто обвів його колом і чому?
— Це ще одне запитання.
— Так.
— Тепер розкажіть мені про свої хобі.
— Що? Навіщо? — Ці питання здавалися доречнішими у широкому світі, а не в Південному Окрузі.
— Що ви робите, коли вас тут немає?
Керманич поміркував.
— Годую свого кота.
Вона розсміялася — пирхнула і затихла, закашлявшись.
— Це не хобі.
— Більше схоже на покликання, — визнав він. — Ні, але… я бігаю. Слухаю класичну музику. Іноді граю в шахи. Іноді дивлюся телевізор. Читаю книги… романи.
— Тут немає нічого особливого, — сказала вона.
— Я ніколи й не вважав себе унікумом. Що ви ще пам’ятаєте з експедиції?
Вона скоса подивилася, начебто брови, стиснувши обличчя, допоможуть їй пригадувати.
— Це дуже широке питання, пане директоре. Дуже широке.
— Ви можете відповідати на нього так, як вам подобається.
— О, дякую.
— Я просто маю на увазі, що…
— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказала вона. — Я майже завжди знаю, що ви маєте на увазі.
— Тоді дайте відповідь на це запитання.
— Це добровільна гра, — пояснила вона. — Ми можемо зупинитися будь-коли. Може, я зараз хочу зупинитися. — Знову нерозважність чи щось іще? — Вона зітхнула, схрестивши руки. — Нагорі трапилося щось погане. Я побачила щось погане. Але не певна, що саме. Зелене полум’я. Черевик. Заплутано, як у калейдоскопі. З’являється і щезає. Мені здається, я отримую чиїсь чужі спогади. Зо дна криниці. Уві сні.
— Чиїсь чужі спогади?
— Моя черга. Що робить ваша мати?
— Це засекречено.
— Певна, що так і є, — сказала вона, оцінююче дивлячись на нього.
Він швидко після того скінчив сесію. Що таке справжнє співчуття, попри все, як не обертання, в деяких випадках, до дверей, щоб залишити іншого на самоті? У своїй кімнаті вона втомилась і стала не те що не такою колючою, як майже занадто розслабленою.
Вона заплутувала його. Він бачив у ній особливі риси, але ж їх не було в тій біологині, яку він знав, за особовими справами і стенограмами. Він почувався так, нібито сьогодні розмовляв з кимсь молодшим, кимсь балакучішим і вразливішим, якби захотів із цього скористатися. Може, це тому сталося, що він вторгся на її територію, коли біологиня захворіла — або, з якоїсь причини, приміряла на себе інші особистості. Деяка частка його сумувала за конфронтаційнішою Жар-птахою.
Коли він повертався крізь верстви безпеки, минаючи фальшиві портрети й світлини, то зізнався собі, що вона принаймні визнала: деякі її спогади про експедицію недоторканні. Це був певний прогрес. Хоча все одно він почувався надто забарним. Щоразу Керманич почувався так, начебто занадто повільно занурюється, і в нього спливає забагато часу, щоб це зрозуміти. Годинник, який цокає, невидимий йому, поза можливостями Керманича справді це побачити.
Колись і її портрет з’явиться на стіні. Коли суб’єкт іще живий — чи мають такі позувати, а чи їхні образи створюють зі світлин, які вже є? Чи доведеться їй переосмислити деяку інформацію про свій досвід у Нуль-зоні, не маючи завершених спогадів про те, що сталося насправді?
15. СЬОМИЙ РОЗЛОМ
Фотографії так само були поховані під осадовими шарами директорчиного письмового стола. Багато з них зображували маяк із різних кутів, деякі світлини були з різних експедицій, а також були там і репродукції старовинних дагеротипів, зроблені незабаром після того, як побудували маяк, із гравюрами та мапами. Була там і топографічна аномалія, хоч і рідше. Серед цієї колекції була й копія тієї світлини, яка, поміж інших фотографій, висіла на стіні навпроти нього, над письмовим столом — майже напевно це була та сама фотографія, яку тоді бачила біологиня. Це чорно-біле фото останнього доглядача маяка, Сола Еванса, з одним зі своїх помічників ліворуч, а праворуч — зігнувшись, пробираючись по скелях на задньому плані, дівчинка, чиє обличчя наполовину затемнене каптуром її куртки. Яке в дівчати волосся — чорне, каштанове чи біляве? За кількома видними пасмами неможливо сказати. Вона була вбрана в практичну фланелеву сорочку й джинси. Те фото справляло зимове враження: трава на задньому тлі зблякла й проріджена, хвилі за піщаними насипами і скелями здаються холодними. Місцева дівчинка? Як і про стількох із багатьох, вони ніколи не дізнаються, хто це така. Забуте узбережжя не найкраще місце, якщо тобі кортить, аби хтось знайшов тебе в даних перепису населення.