Керманич назвався справжнім іменем, повідомив, що їхнє «інтерв’ю» записується, і спитав у неї, яке ім’я занотувати для запису.
— Називайте мене Жар-птахою, — сказала вона.
Чи не звучав якийсь болісний виклик, вияв непокори в її голосі?
Він подивився на неї, і за мить опинився в морі, знов одвів очі. Чи вона якось гіпнотично впливає на нього?
Це була його перша думка, яку він швидко відмів.
— Жар-птаха?
— Або взагалі ніяк.
Він кивнув головою, знаючи, коли треба на дещо заплющити очі, аби дослідити це згодом. Невиразно пригадувалося щось подібне з її особової справи. Можливо.
— Жар-птаха, — повторив він, куштуючи це слово. Воно залишало крейдяний, неприродний смак у роті. — То ви нічого не пам’ятаєте про експедицію?
— Я вже казала іншим. Це була незаймана пустеля.
Йому здалося, ніби він уловив іронічні нотки в її голосі, але не був того певен.
— Наскільки добре ви вивчили лінгвістку… під час тренування? — спитав він.
— Не дуже добре. Вона занадто балакуча й криклива. Просто не могла заткнути пельку. Вона була… — Голос біологині змовк, і Керманич ледь притлумив свій захват. Цього питання вона не очікувала. Зовсім не очікувала.
— Вона була — що? — підказав він. Попередній слідчий користувався стандартною технікою: налагодити взаєморозуміння і зв’язок, показати факти, надалі розвивати взаємини. Що майже нічого не виявляло.
— Я не пам’ятаю.
— Я гадаю, що ви таки пам’ятаєте. І якщо ви це пам’ятаєте, тоді…
— Ні.
Він спеціально розкрив теку з особовою справою і звірився з наявними там записами, висуваючи вперед скріплені сторінки, які містили найважливіші дані про неї.
— Тоді гаразд. Розкажіть мені про чортополох.
— Чортополох? — Її виразно підняті брови сказали йому, що вона думає про це питання.
— Так. Ви особливо специфічно описували чортополох. Чому? — Це досі його бентежило — стільки деталей про чортополох, в опитуванні минулого тижня, коли вона прибула до Південного Округу. Це ще раз змусило його подумати про гіпнотичні сигнали. Змусило подумати, що ті свої слова вона використовувала як захисну хащу.
Біологиня стенула плечима:
— Не знаю.
Він зачитав із запису:
— «Чортополохи там кольору лаванди й ростуть на прогалині між лісом і болотом. Їх не можна оминути. Вони приваблюють різноманітних комах, і дзижчання та яскравість навколо додають Нуль-зоні відтінку зайнятості, майже як у населеному людьми місті». І так само далі, але далі не читатиму.
Вона знову стенула плечима.
Керманич не мав наміру одразу ж попливти у фактах. Ліпше ковзати поверхнею місцевості, щоб відобразити масштаби території, яку хочеш осягнути. І він рушив далі.
— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?
— Наскільки це доречне?
— Доречне до чого? — Раптова атака.
Відповіді не було, тому він повторив питання:
— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?
— Що він у мене був. Якісь спогади перед тим, як я вирядилася, — десь як про лінгвістку.
Розумно — пов’язати те й інше, спробувати зробити з цими окремими частинами так, щоб усе здавалося єдиним вузлом. Неясність, а не чіткість.
— Ви знали, що він повернувся, як і ви? Що він був дезорієнтований, як і ви?
— Я не дезорієнтована, — вихопилося в неї, аж вона нахилилася вперед, і Керманич відсахнувся. Він не боявся, але на мить подумав, що мав би й боятися. Сканування мозку — нормально. Ужито всіх заходів, аби перевірити щось, бодай віддалено подібне до вторгнення. Або «порушників», за термінологією Ґрейс, яка й сьогодні не може вимовити жодного слова, яке бодай віддалено нагадувало б вираз «інопланетний». Хай там як, а здоров’я Жар-птахи змінилося, стало іншим, ніж раніше: токсини, наявні в більшості людей, у неї були на набагато нижчих рівнях, не так згущено, як зазвичай.
— У мене і в думках не було вас образити, — сказав він. Та все ж таки вона була дезорієнтована, і Керманич знав це. Незалежно від її спогадів чи того, що вона не пам’ятала, та біологиня, про яку він дізнався з документів перед експедицією, не так швидко виказала б роздратованість. Чого він до неї причепився?