Голос, доки Керманич скнів і марнів під гіпнозом, набував різкості й фокусувався, чого раніше не було, і не інакше як від своєрідного збочення, повідав Керманичеві, що він (вона) хоче жарту, який завершить їхній наступний телефонний дзвінок, «певною кінцівкою». Як Керманич міг судити, він сам слугував для Голосу живим магнітофоном. Голос витягував із Керманича дослівні бесіди, які пояснювали, чому той так пізно дістався додому тієї середи, хоча розмова начебто здавалася короткою.
Він був в експедиції, вирядженої до Південного Округу, і, так само як в експедиціях у Нуль-зоні, йому не розповідали правди. Він мав слушність, гадаючи, що інформація доходить до нього, спотикаючись щокроку. Що ще він робив, гадки про це не маючи?
Тому він написав на неоново-жовтогарячому папірці те, чого аж ніяк не міг пропустити:
КЕРМАНИЧУ, ГОЛОС ТЕБЕ ГІПНОТИЧНО
ОБРОБЛЯЄ
— Познач галочкою цей рядок і волай непристойності.
Дивися рядок нижче.
— Познач галочкою цей рядок і волай непристойності.
Дивися рядок нижче…
Промивка, повтор, витягування з цього стану мегафоном, повернення. Доки, нарешті, не дійшов до кінця: «Познач галочкою цей рядок і повтори ці фрази» — усі фрази, які він знайшов у кабінеті директорки. Прогорлав їх, так.
Ви теж схвильовані?.. Можливість суттєвих варіацій… Консолідація засвідчення… Немає винагороди у ризику… Плавати і плавати, уже не як людина, а як щось вільне й плавуче…
Перезавантажуй систему, як не вийшло у вчених із білими кролями. Штовхни Голос у який-небудь колапс.
Його зрадили, і тепер не буде миті, коли він не озиратиметься, йому ніколи вгору глянути. Бачив біологиню біля стоячого ставу, і вдвох вони дивилися на сарай. Заводив її назад до Південного Округу, який обох заковтує. Мати веде його за руку до літнього коледжу, дідусь чекає на них, загадково усміхаючись, що робить його обличчя таємничим.
Гоєння для його відкриттів, для того, щоб не думати про них, було своєрідним самознищенням, доки він безстрашно переходив із післяобіднього часу суботи до недільного ранку, долаючи маленький, але пухкий низ черева Гедлі — що, як сам Керманич міг сказати, й забув про Південний Округ. Пригадував більярдну — м’ячик тріскотить при ударі об м’ячик, «бац-клац», затишок у фетрових лузах, темрява, дух крейди і цигарок. Удар києм у вісімку, ганяючи м’яча, як жарт, і вдар вимащеною крейдою п’ятірнею по жіночій сідниці, обтягнутій джинсами — або, як він пізніше подумав, вона сама й підсунулась, якраз на відстань руки. Невдовзі він звідти пішов, не цікавлячись, як він гадав, банальністю зернистого ранкового сонця, яке зазирало до вікон дешевого мотелю, відбитком тіла на простирадлі, використаним презервативом у кошику для сміття. Це були чужі бачення, принаймні тієї миті — бо, як просто здавалося, було роботи по самісінькі вінця. Усе одно він лишатиметься на тому ж місці. Й так само слухатиме Лоурі на відео. Усе одно він бачитиме, на вповільненій зйомці чи ні, Ґрейс, яка пропонуватиме йому вміст скриньки скарг. Його розум усе одно бентежитиметься, стискатиметься і розширятиметься, борючись із Нуль-зоною.
Він подався на нічний сеанс до кінотеатру, який розвалювався й на ладан дихав, із обляпаним жуйкою та заллятим колою поплямованим синім килимом. Керманич був там сам-один. Проте, на подив, цей кінотеатр вижив з його підліткових років до сьогодні. Фільм був страшним різновидом наукової фантастики, де практично відсутні сюжетні повороти здавались інопланетними втручаннями, посланими згори якимись вищими міркуваннями. Але тиша і прохолода цього помешкання заспокоїли його розшарпані нерви. Аж доки настала пора знову підвестись і спрямувати ноги до наступного бару, доріжкою, що вела набережною, епічним крокуванням, і повзла до пабу. Чи не Чіні тоді стукав у двері, питаючи, чи все з ним гаразд?