— Багато хто повбивав би інших заради цієї посади, — сказала вона.
Йому й на це не було що відповісти. Доки вони розмовляли, та жінка зникла, і перед вітриною крамниці стало порожньо. Раніше, во дні они, цей магазин спиртних напоїв був універмагом. Ще задовго до побудови Гедлі тут було тубільне поселення, на березі річки — батько йому розповідав, і руїни цього селища теж лежали під фундаментом, де фасад алкогольної крамниці.
А ще внизу, під магазином, — вапняковий лабіринт, де звиваються водотоки, де вузькі печери та сліпі раки-альбіноси, а також — люмінесцентні прісноводні риби. В оточенні залишків безлічі істот, засипаних ґрунтом, причавлених підвалинами будинків. Чи не так розуміє біологиня вулицю — що б вона побачила? Либонь, вона побачила б також і можливе майбутнє цього місця: магазин спиртних напоїв руйнується під тягарем виноградних лоз і погодних катаклізмів, нагадуючи пологий, укритий мохом пагорок біля Нуль-зони. Утрата, за якою можна не сумувати. Чи вона б сумувала?
— Джоне, ти тут?
А де ще йому бути?
Тривалий час Керманич підозрював, що його мати взяла ще когось під своє крило, якогось протеже — це здавалося майже неминучим. Когось виліпленого, як скульптура, навченого й видресированого для виправлення різноманітних помилок, скоєних Керманичем. Ця думка виникала знов і знов, коли він почувався в особливій небезпеці або особливо беззахисним, вразливим, а іноді — просто тому, що це корисна розумова вправа. Тепер він намагався візуалізувати цього ідеально випещеного протеже, як той заходить і забирає від нього Південний Округ. Що б ця особа зробила інакше? Що б ця особа зробила саме зараз?
Тим часом його мати говорила далі, занурюючись у словоблуддя, яке нагадувало брехню.
— Але я переважно закликала до оновлення, щоб побачити, чи гадаєш ти, що у тебе є певний прогрес, — спроба матері зламати його мовчання вибаченнями. З невеличким акцентом на слові «прогрес».
— Ти точно знаєш, як це відбувається. — Голос розповідав їй усе, що Сам знав, аж доки Керманич Його й урвав.
— Так, але я не почула твоєї думки.
— Моєї думки? Моя думка полягає у тому, що мене кинули до ями зі зміями, зав'язали очі, а руки скрутили, заломили за спину.
— Це просто трохи драматично, хіба ні? — спитав спалах світла.
— Не так драматично, як те, що ти зробила зі мною в Центрі. Я втратив години, коли не цілий день.
— Нічого особливого, — сказала вона чемно-нежиттєвим тоном, який дав йому зрозуміти, що мати знудилася цією розмовою. — Нічого особливого. Тебе готували, посилювали твою рішучість, от і все. Змушували тебе бачити якісь речі ясніше, а якісь — не так ясно.
— От як навіювання підроблених спогадів або…
— Ні. Такі речі зробили б тебе такою дорогою моделлю, якої ніхто тут не може собі дозволити. Або дозволити собі послати тебе до Південного Округу. — Бо всяк ладен повбивати інших за цю посаду.
— Ти мені брешеш?
— Краще сподівайся, що ні, — сказала вона в раптовому пориві жвавості й натхнення, — бо я все, що у тебе зараз є — завдяки своїм учинкам. А ще ж ти ніколи не знаєш напевно. Ти завжди був із тих, хто зриває всі покрови, навіть якщо не лишилося покровів. Тому просто прийми це номіналом, за чисту монету, від своєї бідолашної, стражденної матусі.
— Я бачу тебе, мамо. Я бачу твоє віддзеркалення у склі. Ти прямо за рогом, спостерігаєш, чи не так? Це не просто твої заступники. Ти теж у місті.
— Так, Джоне. Ось чому таке шорстке відлуння. Ось чому мої слова начебто адресовані глухому, бо ти чуєш їх двічі. Вочевидь, я сама себе уриваю.
По ньому пробігли якісь брижі, що справило враження хитавиці. Він відчув, що витягується і розтягується, і в горлі пересохло.
— Чи можу я тобі довіряти? — спитав він, уже хворий від цих перекору й колотнечі.
Щось щире й відверте в його голосі, певно, долинуло до неї, бо вона полишила відсторонений тон і мовила:
— Звісно, можеш, Джоне. Ти не можеш довіряти тому, куди я потрапляю, але ти повинен довіряти тому, що я знаю, куди йду. Я завжди знаю, куди йду.
Йому це зовсім не зарадило.
— Ти хочеш, щоб я тобі довіряв? Тоді скажи мені, мамо. Скажи, ким був Голос. — Якщо вона не скаже, у нього виник імпульс просто зникнути в низу черева Гедлі, щоб розчинитися в цьому ландшафті й не повернутися назад, ніколи не повертатися. Можливо, бути надто сильним, щоб дати себе придушити.
Вона вагалася, і ці вагання лякали його. Відчувалося, що це насправді, а не підроблено.