Блікерсвіль мав близько двадцяти тисяч населення — якраз годиться, аби побудувати кілька пристойних ресторанчиків, маленький мистецький центр, і три квартали житлового району. Директорка мешкала на околиці, де лише кілька білих облич у наявності. Там було багато гіллястих крислатих сосон і магнолій, з яких звисав мох, із засохлими вітами, що, поламані бурями, валялися долі, потрощені, на ямкуватій стежинці. Будинки з твердого кедру чи цементу, деякі з цегляними вкрапленнями, здебільшого брунатні, або сині чи сірі, з однією-двома машинами на під’їзних доріжках, гравійних чи усипаних глицею. Він проїхав, минаючи пару громадських баскетбольних кілець і чорношкірих та латиноамериканських дітлахів на велосипедах: малеча спинилася та й задивилася, доки він проїжджав. Шкільні заняття почнуться за кілька тижнів.
Будинок директорки розташовувався наприкінці вулиці, яка називалася Стендіфорд, на вершині пагорба. Намагаючись бути обережним, Керманич припаркувався у кварталі, на нижній вулиці, потім пішов на задній дворик, який тягнувся з пагорка до будинку. Дворик увесь заріс буйними кущами азалії та виноградними лозами; деякі пообвивали й сосни. Парочка компостних грудок-острівців скніла за кільцями дротяних сіток. Багато трави пожовкло і з часом зів’яло, оголивши коріння дерев.
Три цементні півкола слугували замість столика, укриті листям і чимось подібним до зогнилого пташиного корму, поряд із тарелем для пирогів, по вінця повним брудної води. Білі засклені стулчасті двері були заляпані зеленими плямами та покриті цвіллю біля замка. Одна проблема: Керманичеві доведеться зламати замок, бо не просив офіційного запиту про вторгнення. За винятком одного — його бажання зламати замок, як він зрозумів. Йому не хотілося знайти ключа. Коли Керманич почав вовтузитись із замком за допомогою прихопленого набору інструментів, задощило. Величезні налляті краплі, які клацали і цокотіли по листю магнолії, опалому минулої зими.
Він відчув, що за ним спостерігають — якийсь натяк на рух, може, уловлений кутиком ока, коли Керманич одчиняв двері. Він підвівся та повернув ліворуч.
На сусідньому подвір’ї, неподалік од перев’язаної ланцюгом огорожі, стояло чорношкіре дівча, років, може, дев’яти-десяти, з пацьоркованими кісками, і сторожко видивлялося на нього. Дівчинка була вбрана у сукенку, розмальовану соняшниками і взута в білі пластикові сандалі з ремінцями на липучках.
Керманич усміхнувся і помахав їй. В якомусь іншому всесвіті він чкурнув би, покинувши свою місію, але не в цьому.
Дівчинка не помахала у відповідь, але й не втекла.
Він сприйняв це як знак і зайшов досередини.
Тут місяцями нікого не бувало, проте в повітрі відчувалися якісь завихрення, які він хотів пов’язати з вентилятором, невидимим йому, або кондиціонером, щойно вимкненим. Якщо не зважати на те, що Ґрейс вимкнула електроенергію, доки не повернеться директорка, «щоб заощадити для неї». Дощ так сильно лив, що аж потемніло, тому Керманич увімкнув ліхтарик. Ніхто його не помітить: він занадто далеко од вікон, а на скляних дверях довга темна завіса. Та й більшість людей усе одно ще на роботі.
Сусідам директорка була відома як психолог, що приватно практикує, — якщо вони її взагалі знали. Чи те фото у кабінеті Ґрейс — аномалія? Чи мала директорка звичай їсти барбекю й запивати пляшкою пива? Чи тоді, раніше, приходив Лоурі, у бейсболці, футболці та подертих джинсах, на хотдоги і феєрверки Четвертого липня?[28] Люди могли б і подвоюватися, і потроюватися, щоб ставати різними у різних ситуаціях, але, як він гадав, директорка, певно, була самотньою. І сюди, до свого будинку, директорка подеколи проти протоколу, а подеколи — незаконно, приносила дані про Нуль-зону, стираючи різницю між своїм особистим і професійним життям.
Видна у тунелі променя від ліхтарика, маленька вітальня невдовзі розкрила свої секрети: канапа, три стільці, камін. Ззаду — щось схоже на бібліотеку, за перегородкою і зношеними дверима, зробленими як у салуні. Ліворуч була кухня, а далі — коридор; кут стеріг масивний холодильник, обклеєний фото на магнітиках і старими календарями. Праворуч од вітальні були двері, які вели до гаража, і, можливо, до хазяйської спальні. Увесь будинок мав площу приблизно 1700 квадратних футів.
Чому директорка жила тут? Із такою зарплатою вона могла б дозволити собі набагато краще житло; і Ґрейс, і Чіні мешкають у Гедлі, в районах для крупної буржуазії. Можливо, якийсь борг, невідомий йому. Йому треба кращих даних. Якимсь чином ті дані, яких йому бракує, пов’язані з нелегальною поїздкою директорки за межу, з її здатністю так довго протриматися на своїй посаді.