Він узяв пульт дистанційного керування біля теки з особовою справою, двічі натиснув. Плаский екран телевізора на стінці ліворуч ожив, показуючи пікселями розмитий образ біологині, яка стояла на порожній ділянці, майже так само заклякло, мов хідник або цеглина в мурі перед нею. Усе зображення було в хворобливо-зелених тонах нічної камери спостереження.
— Чому саме ця порожня ділянка? Чому ми знайшли вас саме там?
Байдужий погляд, і нічого у відповідь. Він не урвав відеодемонстрації. Іноді повтори зображення мучать допитуваного. Але зазвичай відеоматеріали показують, як підозрюваний кладе кудись сумку або щось запихає до сміттєвого відра.
— Перший день у Нуль-зоні, — сказав Керманич. — Похід до базового табору. Що сталося?
— Нічого важливого.
У Керманича не було дітей, але він уявив, що приблизно таку відповідь може дати підліток, якого питають про день у школі. Можливо, зараз треба повернутися назад?
— Але ви дуже добре пам’ятаєте про чортополох, — сказав він.
— Я не знаю, чому ви весь час говорите про чортополох.
— Бо сказане вами про нього наводить на думку, що ви пам’ятаєте й деякі інші свої спостереження з експедиції.
Пауза, і Керманич відчув, що біологиня невідступно дивиться на нього. Він хотів відвернути удар, але щось застерегло його: не треба! Щось примусило його відчути, що той сон про падіння в глибини наздожене його.
— Чому мене тут ув’язнили? — спитала вона, і він відчув, що тепер може зустрітися з нею поглядом, от ніби мить небезпеки була, та загула.
— Вас не ув’язнили. Це частина вашого роз’яснення.
— Але я не можу звідси піти.
— Поки що ні, — визнав він. — Але вас відпустять.
Хіба що на інший об’єкт: має минути два-три роки, щоб усе владналося, доки вони дозволять комусь із них повернутися до зовнішнього світу. Їхній правовий статус у цій сірій зоні часто самовільно й безпідставно визначався як загроза національній безпеці.
— Я вважаю це малоймовірним, — сказала вона.
Він вирішив спробувати ще раз: мо’, й поталанить?
— Якщо не чортополох, то що тоді доречне? — запитав він. — Про що я маю вас питати?
— Хіба це не ваша робота?
— Яка моя робота? — Хоча він пречудово збагнув, що вона мала на увазі.
— Ви відповідальні за Південний Округ.
— Ви знаєте, що таке Південний Округ?
— Т-т-та-ак. — Схоже на свист.
— А як щодо другого дня у базовому таборі? Коли речі почали робитися дивними?
Чи таки почали? Він мав припустити, що так.
— Я не пам’ятаю.
Керманич нахилився вперед.
— Я можу застосувати до вас гіпноз. Маю на це право. І можу це зробити.
— Гіпноз на мене не діє, — сказала вона, відчуваючи огиду від погрози, такої виразної в його тоні.
— Як ви знаєте? — Момент дезорієнтації. Чи вона висловила щось таке, у чому не хотіла зізнаватися, або згадала щось раніше забуте? Чи ж розпізнала різницю?
— Просто знаю.
— Для того, щоб ви зрозуміли: ми можемо вас відновити й тоді загіпнотизувати.
Хоч все це блеф, бо насправді логістично складніше. Щоб зробити це, Керманичеві доведеться відіслати її до Центру, і вона назавжди зникне в цій гавані. Він зможе побачити її звіти, але більш ніколи між ними не буде прямого контакту. Також він не хотів особисто її відновлювати.
— Спробуйте, і я… — У неї вийшло зупинитися, бо початок слова звучав як погроза.
Керманич вирішив це знехтувати. Він і так наслухався достатньо погроз, щоб розпізнавати, коли їх треба сприймати серйозно.
— Що зробило вас негіпнабельною? — спитав він.
— А ви негіпнабельні? — Виклик.
— Чому ви опинилися на порожній дільниці? Двох інших знайшли, коли вони шукали тих, кого любили.
Немає відповіді.
Мабуть, поки-що досить сказано. Либонь, уже досить.
Керманич вимкнув телетрансляцію, підняв теку з особовою справою, кивнув головою біологині та й попрямував до дверей.
І вже там, біля дверей, які, здавалося, впустили більше, ніж слід, тіней, він озирнувся, усвідомлюючи, що заступниця директора пильно дивиться на нього з коридору, — озирнувся на біологиню.
Він питав, як завжди планував, останній штрих до вступного акту:
— Що останнє запам’яталося вам із того, що ви робили в Нуль-зоні?