— Де біологиня? — запитала Ґрейс якимось конспіративним тоном. Керманич сидів сам-один.
Він підштовхнув ногою стільця як своєрідну форму відповіді, удаючи, ніби зайнятий, переглядає якісь нотатки.
— Пробачте, — мовив Керманич. — Ви просто прогавили біологиню. А вона розповіла прецікаві речі. Чи хочете знати, що вона сказала, наприклад, про вас?
Певною мірою Керманич очікував, що Ґрейс розпізнає в цьому питанні пастку, підведеться та спробує піти, а він умовлятиме її залишитися. Але вона так і лишилася сидіти, оцінювально дивлячись на нього.
— Перш ніж я скажу, ви маєте знати, що всі записувальні прилади вимкнено. Це просто розмова між нами.
Ґрейс склала на грудях руки.
— Про мене, це чудово. Продовжуйте.
Керманич почувся якось не так. Він очікував, що вона піде перевіряти, аби переконатися, чи він не збрехав. Можливо, вона все перевірила ще до того, як зайти до кімнати? Дідусь Джек радив: для такої роботи неодмінно потрібен «ще один хлопець, завжди». Ну, а у нього не було ні ще одного хлопця, ні ще однієї дівки. Він кинувся сторч головою.
— Дозвольте мені зразу й перейти до суті справи. До початку останньої одинадцятої експедиції директорка таємно перетнула межу, самовільно. Чи знали ви про це заздалегідь? Чи надавали ви їй матеріальну допомогу? Чи здійснювали ви командно-контрольне ухвалення рішень? Чи справді ви були причетні до того, щоб вона точно перетнула межу туди й назад? Тому що, як свідчить біологиня, саме це їй сказала директорка. — Жодного з цих фактів не було в офіційному звіті про інцидент, що його надіслав Голос електронною поштою, ще напередодні їхнього раптового побиття глеків по телефону. Там, у звіті, директорка свідчила, що діяла сама.
— Цікаво. Що ще сказала біологиня? — За словами жодного розпалу.
— Що директорка дала вам указівки чекати на межі щоночі протягом тижня за дуже специфічно визначеними датами тижнів за три після її переїзду. Щоб допомогти їй повернутися. — Згідно із записами служби безпеки, Ґрейс надто рано покидала Південний Округ, хоча про це не було занотовано на контрольно-пропускних пунктах біля межі.
— Це все в минулому, — сказала Ґрейс. — Що ви намагаєтеся довести? Тільки точно.
Керманич став почуватись як шахіст, якому здається, мовби він зробив чудовий хід, але суперник — чи то винятково-блискучий гравець, чи то блефує, чи то має в запасі продумане на чотири ходи наперед.
— Справді? Ось ваша реакція? Бо ж обох цих звинувачень вистачило б, щоб додати їх до рапорту на адресу Центру. Що ви змовилися з директоркою порушити правила і протоколи безпеки. Що ви матеріально сприяли, їй дали випробувальний термін. Як ви гадаєте, що це вам принесе?
Усміхаючись Ґрейс запитала:
— Чого ж ви хочете?
Не зовсім зізнання, але це дозволило йому, за сценарієм у своїй голові, надалі озвучувати тривожні сигнали.
— Не те, що ви думаєте, Ґрейс. Я не намагаюся примусити вас подати у відставку, і я не хочу повідомляти цю інформацію у Центр. Я не хочу виганяти директорку. Я хочу її зрозуміти, от і все. Вона перетнула межу. Мені треба точно знати, чому і як, і що вона там знайшла. Звіт з особової справи непевний. — Наразі йому спало на думку, що Ґрейс могла написати цей звіт чи керувати його написанням.
Звіт зосереджувався, головним чином, на покаранні директорки, та кроках, здійснених з метою ще більше підсилити безпеку на межі. Була там і стисла заява директорки, здається, написана рукою адвоката: «Хоча я мала намір діяти в найкращих інтересах Південного Округу, і досягнення повинні були відповідати моїй посаді, я уклінно прошу простити мені за свої вчинки та визнаю, що вони були нерозважливими, загрозливими та не відповідали місії агенції. Якщо мені буде дозволено повернутися, я намагатимуся дотримуватися стандарту очікуваної поведінки, що вимагається від мене і від моєї посади». Також у звіті згадувалися «виміри і зразки», але Керманич іще не спромігся їх відстежити. Вони не зберігалися у сховищі зразків, це він знав. Якщо тільки вони не були пов’язані з рослиною, мишею і старим мобільним телефоном.
— Директорка не ділилася зі мною кожною своєю думкою, — Ґрейс промовляла це роздратовано, начебто цей факт її гнітив, але з обличчя не сходив незвичний півусміх.
— Важко повірити, ніби ви знаєте не більше того, що кажете мені.