— Це не я її відіслала.
— Що ви маєте на увазі?
— Спитайте свого керівника, Керманичу. Спитайте вашу політичну кліку в Центрі.
— Це не моя політична кліка, — мовив він. Політична кліка проти фракції. Що гірше? Просто рекорд непоправності. Просто рекорд: спочатку заслати, потім ув’язнити. Він спитав себе, яка кривава бійня просто зараз відбудеться в Центрі.
Він глибоко затягнувся сигаретою, втупившись у Богом прокляте болото, звідкись здалеку почувши Ґрейс: вона питала, чи все з ним гаразд, — і почув свою відповідь:
— Дайте секунду.
Чи все з ним гаразд? Із-поміж низки речей, які він відчував як не зовсім правильні, цьому якраз місце. Він відчував: щось занадто передчасно урвалося, що можна було б набагато більше сказати. Він притлумив у собі імпульс повернутися до будівлі й зателефонувати матері, бо, звісно ж, вона має знати, і просто відповість йому підсиленим відлунням слів Ґрейс, хай це й сприймалося б, як покара з боку Лоурі: «Ви занадто зблизилися з нею. Від сценарію допиту ви перейшли до розмов із нею в її камері, до жування бур’янів, коли подарували їй екскурсію на чисте повітря за межами будівлі — усього за чотири дні. А що далі за програмою, Джоне? Вечірка до дня народження? Танець паровозиком? Її окремий, приватний номер-люкс у „Гілтоні“? Певно, якийсь голосок тобі нашіптує: „Віддай їй її справу“, еге ж?»
Тоді йому довелося б збрехати, він сказав би, що це неправда чи несправедливо, і вона знову повернулася б до школи старигана Джека — звинувачення про справедливість «для лузерів і кицьок», а він ні слова не скаже про Чоррі. Керманич заявляв би, що вона втручається в його роботу, яку ж сама послала його виконувати, а вона висунула б як контраргумент ідею надати стенограми будь-яких наступних інтерв’ю, що вийдуть «такими ж добрими». Після чого він пробекає, що це не так. Що йому треба підтримки, а потім незграбно урве сам себе, бо ступає тонким льодком, а вона йому не допоможе, і він застрягне. Вони ніколи не говорили про Рейчел Маккарті, але це завжди малося на увазі.
— Отже, поговорімо про розподіл обов’язків, — сказала Ґрейс.
— Так, поговорімо. — Бо наразі вони обоє знали, що її зверху. Але його думки весь час були далеко, доки Ґрейс по-звірячому винищувала його війська, не встигнувши покинути подвір’я. Ґрейс очолить і запускатиме більшість справ, які випадуть попереду, поки Джон Родрігес знімає з себе відповідальність за будь-які обов’язки, окрім номінального: голови на найважливіших засіданнях і летючках. Він знову передаватиме свої рекомендації через Ґрейс, облишуючи безглузді, а вона вирішуватиме, які впроваджувати, а які ні. Вони координуватимуть так, щоб, нарешті, його робочий час і час роботи Ґрейс якомога менше перетиналися. Ґрейс допомагатиме йому доходити до тями й знаходити щось путнє в директорських нотатках, і коли він акліматизується до нового ладу, це стане його основною відповідальністю, хоча Ґрейс так і не визнає, що директорка мертва, чи зникла безвісти, десь у підліску під скелею в свої останні дні перебування у Південному Окрузі. Навіть якщо Ґрейс визнає, що мишорослина була дивацтвом, а ще прийме постфактум те, що він зафарбував ті письмена на директорському мурі за дверима.
Нічого у цьому маршруті — цьому відступі, де немає ні авангарду, ні ар’єргарду, але просто жменька відчайдухів, які відбиваються в багні й твані болота старомодними мечами, доки козаки очікують на рівнині, — не суперечило справжнім бажанням Керманича, але не так він бачив, щоб Ґрейс диктувала умови його здачі. І ніщо з цього не позбавило його своєрідної скорботи — не за владою, яку він утрачає, а за людиною, яку втратив.
Він ще курив, коли Ґрейс покинула його, поплескавши по плечу, що можна було розуміти як симпатію чи співчуття, але він сприйняв це як поразку. Навіть тому, що тепер він вважав її за колегу, якщо й не за товаришку. Він намагався відновити подумки образ біологині, її зовнішність, звучання її голосу.
— Що я зараз повинен робити?
— Я ув’язнена, — сказала йому біологиня зі свого ліжка, відвернувшись обличчям до стіни. — Чому я повинна щось вам казати?
— Тому що я намагаюся вам допомогти.
— Хіба? Чи ви просто намагаєтеся допомогти собі?
У нього не було відповіді.
— Нормальній людині давно пора здатися. Це якраз було б дуже нормально.
— А ви? — спитав він.
— Ні. Але я ненормальна.
— Я — теж.
— Куди ж це нас занесло?
— Туди, де ми завжди.
Але це було не так. Нарешті щось йому спало на думку, щойно він побачив прибиральника. Щось про драбину й лампочку.