Голова, на занадто короткій і тонкій шиї, нанесена тонкою рожево-білою фарбою, яка просвічувала, була безформна, але кріпилася на обличчі, приклеєному до неї, клей блищав у промені ліхтарика. Керманич упізнав це обличчя за особовою справою: психолог з останньої одинадцятої експедиції, той, хто, перш ніж умерти від раку, сказав у останніх стенограмах: «Там було досить гарно, досить мирно, у Нуль-зоні», і загадково всміхнувся.
Але тут він був намальований яким завгодно, тільки не мирним. Ручкою, хто — Вітбі? Отже, Вітбі нап’яв на цього чоловіка маску незбагненних мук, рот, розтулений вічною літерою «О»…
Праворуч і ліворуч видніли ще істоти — якийсь приватний пантеон, якась приватна багатозначна виразність — і ще більше облич він упізнавав. Директорку тут зображено як правдивого кабана, нашпигованого рослинністю; заступницю директора — як гладуху чи тхора; Чіні — як медузу.
А потім він знайшов і себе. Незавершеного. Його обличчя взято зі світлини, де він увічнений серйозним, і додано розпливчасте тіло не білого кроля, а дикого зайця, в хутрі, наполовину помережаного олівцем. Навкруги Вітбі обвів обриси сіро-блакитного страховиська, китоподібного левіафана, від якого розходилися фіолетово-пурпурові хвилі, а око було величезним кружалом, яке витріщалося з обличчя, немовби циклопового. Це монструозне тіло випромінювало не просто хвилі, а шквали дрібнесеньких незбагненних слів, у зібганих, нашвидкуруч нашкрябаних закарлючках. Хай там які приголомшливі й тривожні були попередні стіни, але ця особливо вражала — що там порівняно з нею директорський кабінет! Від неї аж мороз пішов по шкірі. Це змусило Керманича пригадати, що він досі покладається на аналіз Вітбі, що ця інформація надасть йому відповіді. Але тут відповідей не було. Тільки доказ того, що у Вітбіній голові було щось подібне до осадового шару паперу, пов’язаного рослиною, здохлою мишею, а також стародавнім мобільним телефоном.
На долівці навпроти нього, біля полиць праворуч, були кельма, палітра фарб, підставка, за допомогою якої Вітбі дотягувався до стелі. Кілька книжок. Переносна електроплитка. Спальний мішок, у комплекті. Чи Вітбі тут живе? І ніхто про це не знає? Або здогадується, але насправді не хоче знати? Натомість краще послати Вітбі копняком акурат до нового директора. Дезінформація і затьмарення. Вітбі багатенько часу витратив на це. Він терпляче працював над цим, щось додаючи, забираючи. Теруар.
Керманич стояв спиною до полиць лише хвилину.
Він стояв там, усвідомивши, що на цьому горищі протяг. Так і стояв там, не усвідомлюючи, що це ж не протяг.
Хтось дихав, у нього за спиною.
Хтось дихав йому в шию. Усвідомлення цього опекло його морозом, крик «Боже!» застряг у горлі.
Він обернувся неймовірно повільно, бажаючи нагадувати статую на шарнірах. І тоді тривожно побачив величезне, бліде, водяво-блакитне око, яке випливало на тлі темряви чи темних лахів, крізь які просвічувала бліда плоть, і це втілилось у Вітбі.
Вітбі, який весь час був тут, стоячи біля полиці просто за Керманичем, на рівні його очей, на півзігнутих колінах, на боці.
Дихаючи короткими різкими сплесками. Втуплюючись.
Наче в інкубаторі щось висиджуючи. Там, на полиці.
На перший погляд Керманичеві здалося, що Вітбі спить з розплющеними очима. Воскова фігура. Манекен із кравецької майстерні. Потім усвідомив, що Вітбі прокинувся та впивається в нього очима, трохи похитуючись, ніби під ним оберемок листя і ще щось. З вигляду — як істота без кісток, затиснутий у надто тісний куточок.
Так близько, що Керманич міг би нахилитися та вкусити його за ніс або поцілувати.
Вітбі так нічого й не казав, і Керманич, нажаханий, якимсь чином збагнув, що розмова небезпечна. Якщо він щось скаже, Вітбі може вирватися зі своєї засідки… у твердо зціплених щелепах цього чоловічка криється щось зумисніше, смертоносніше!
Їхні погляди зімкнулися, і не можна було заперечити, що ці двоє бачили один одного, але Вітбі так нічого й не казав, начебто бажаючи зберегти ілюзію.
Повільно Керманич подужав спрямувати промінь свого ліхтарика на Вітбі, тремтячи, і придушивши, зі скреготом зубовним, усі інстинкти, які волали, що не можна обертатися спиною до цієї людини. Він відчував, як уривається подих Вітбі.
Потім — легкий порух, і рука Вітбі лягла йому на потилицю. Просто відпочиваючи там, долоня пестила волосся Керманича. Ось ті пальці розлізлися, мов медуза, ось поволі рухаються вперед-назад. Два натиски. Три. Пестячи голову Керманича. Пестячи ніжно, турботливо, обережно.