Керманич нерухомо закляк. Це вимагало зусиль.
За якийсь час рука й знялася, з певною нехіттю. Керманич ступив два кроки вперед, потім ще крок. Ще крок. Вітбі не вирвався зі своєї засідки. Вітбі не вичавив якогось нелюдського звуку. Вітбі не намагався втиснутися в полиці.
Керманич дістався дверцят люку, не дозволяючи собі тремтіти, спустив ноги, перемістився, намацав ногами драбину. Поволі потягнув люк, зачиняючи, не озираючись на полиці, навіть потемки. Відчув таке полегшення, коли люк зачинився, потім спустився драбиною. Завагався, потім зняв драбину і склав. Примусив себе подослухотися біля дверей, аж доки й покинув кімнату, залишивши там ліхтарик. Потім вийшов, до яскраво-яскраво освітленого коридору, з нехіттю, глибоко вдихнув, і побачив темні плями, судомно здригнувшись, нездатний стримати судому, прагнучи, щоб її ніхто не побачив.
Пройшовши кроків п’ятдесят, Керманич зрозумів, що Вітбі опинився в цьому просторі без драбини. Уявив собі Вітбі, як той повзе, продираючись крізь повітряні шлюзи. Його біле обличчя. Його білі руки. Які дотягуються.
На автомобільній стоянці Керманич зіткнувся з розвеселою поторочею, яка промовила до нього: «Здається, ви привид побачили!» Він спитав у тої поторочі, чи не чула вона щось дивне про цю будівлю останнім часом, чи не бачила чогось надзвичайного. Оформив це як невимушену розмову, сподіваючись, що тон звучить просто цікаво чи жартівливо. Але Чіні не допоміг розв’язати проблему, сказавши:
— Ну, там високі стелі, так? Це через них ви бачите те, чого нема. Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета, який ширяє у повітрі. Так улаштовано світ. Бачити речі як щось інше. Птахолистя. Кажаноптахи. Тіні зі світла. Звуки, які випадкові, але здаються значущими. Нічого взагалі не здається інакшим, хоч би куди ви подалися.
Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета. Але хіба таке можливо?
Це як ножем уразило Керманича — тяжко — так, що він випустив з уваги Чіні, як і Вітбі, — співрозмовник похапцем залишав стоянку, поспішаючи мовити до нього кілька слів, жодного з яких Керманич насправді не розчув.
Потім, запустивши двигун і проїхавши ворота контрольно-пропускного пункту, майже не пам’ятаючи ні поїздки, ні паркування біля річки, де гуляли люди, Керманич був милосердно звільнений від Південного Округу та знайшов себе біля пірсу в Гедлі. Він досить довго роздивлявся річку, аж доки щось усередині його голови справді побачило крамниці, чи людей, чи воду за ними.
Його транс, його бездумна бульбашка прокололася криком маленької дівчинки: «Що ж ти так пізно!» Полегшення, коли він усвідомив, що вона звертається не до нього, а до свого батька, який обійшов його, прямуючи їй назустріч.
Те місце, де він опинився, було хіба що трішечки краще за просту забігайлівку, але темне й просторе, з більярдними столами в кутку. Десь неподалік був понтонний док, з його вівторковим пробігом. Нагорі пагорба — його будинок, але він був ще не готовий повернутися додому. Керманич замовив нерозбавлений віскі, щойно барменка дала одкоша підтоптаному залицяльникові, що скидався на старечу версію захисника першого ряду — квотербека зі старших класів.
— Нівроку чеше язиком, але на шиї забагато брижів, — сказав Керманич, і вона розреготалася, хоча він це вимовив отруйним тоном.
— Я не розчула, що він казав, — ті брижі на шиї аж брязкали, надто гучно, — сказала вона.
Він мгукнув і захихотів, на секунду відволікшись від своїх думок.
— Що ти робиш увечері, солоденька? Я правий, що ти робиш те зі мною? — Наслідуючи жахливий стиль клеїтися в того кавалера.
— Сплю я цього вечора. От просто зараз у сон провалююся.
— Я теж, — відповів він, ще хихотячи. Але досі відчував на собі її пильний зацікавлений погляд, допитливий, коли вона знову повернулася до миття склянок. Ця розмова була не довша, ніж та, яку він мав із Рейчел Маккарті, стільки років тому. Або про будь-що на суттєві теми.
Телевізор із дуже тихим звуком показував наслідки шалених потопів, шкільної різанини як ролики між довгими передачами про баскетбол. За спиною чув, як розмовляє гурт жінок. «Зараз я тобі вірю… бо не маю кращих теорій». — «Що нам зараз робити?» — «Я не готова повертатися. Ще не готова». — «Тобі тут більше подобається, дійсно подобається, правда?» Він не міг сказати, чому їхні теревені турбують його, але перемістився у далекий закуток бару. Розрив між його розумінням світу і їхнім, можливо, уже занадто розрісся, перетворився на прірву, експоненційно виріс за останній тиждень.