Він знав: якщо повернеться додому, то почне думати про Вітбі Навіженого, але ж і як його перестати думати про нього, коли завтра доведеться щось із тим Вітбі робити. Це просто проблема, яку треба розв’язати.
Вітбі ж так довго перебуває у Південному Окрузі. Вітбі нікому й нічому не шкодив за всю свою службу в Південному Окрузі. Служба як преамбула до обмірковування того, як сказати: «Дякую вам за службу, за таку багатолітню. А тепер забирайте свою божевільну мазанину й котіться під три чорти».
Навіть якщо в нього стільки інших справ, і досі немає дзвінка від матері про директорський будинок. Навіть якщо він загоїть рану від утрати біологині. Голос казав, що Вітбі не відіграє значної ролі, й, пригадуючи це, Керманич відчував: Лоурі мовив це з певною обізнаністю людини, котра звільняє когось, з ким пропрацювала стільки років і з’їла не один пуд солі.
Перш ніж покинути Південний Округ і поїхати до Гедлі, Керманичеві треба було пильніше придивитися до документа про теруар, якого лишив йому Вітбі. Він виявив: коли робити це — навченим оком, а не побіжно, — той розлазиться. Що нормальне звучання назв підрозділів і передмови, де цитуються інші джерела, приховує ядро, де уява просто кришиться, трощиться на друзки, і її не обходять слова, які намагаються їй таке заборонити, керувати нею. Монстри визирають із закономірності, яка здається заслуженою, враховуючи відео першої експедиції, але, можливо, у неправильному напрямку. Якоїсь миті він перестав читати. Це був розділ, де Вітбі описував «невидиму шкіру», і тих, хто намагався пройти крізь неї, але раз і назавжди застрягав у величезній розтяжності десь інде на сотні миль завширшки. Навіть незважаючи на те, що кроки Вітбі, якими той дістався цієї точки, здавалися тверезими й виваженими.
І тоді з’явився Лоурі. Керманич спитав Чіні на стоянці про нього теж, але Чіні спохмурнів і насупився у відповідь, що було рідкістю. «Лоурі? Повернутися сюди? Не зараз. Ніколи, гадаю». Чому? Павза, начебто на лінії шукають перешкоди. «Ну, з ним не все гаразд, він постраждав. Такого набачився, чого, сподіваюся, ніхто з нас ніколи не побачить. Не може до цього наблизитися, не може цього позбутися. Він знайшов свою відповідну дистанцію, так би мовити». Лоурі, плетучи тенета заклинань, замовлянь, будь-чого, що колись зможе утворити надійніший щит між ним і Нуль-зоною, бо він теж ніколи не зможе забути. Це треба побачити, але він занадто боїться глянути, заражаючи своїм страхом інших. Дистанція Вітбі незрівнянно ближча, його заклинання мають більш унутрішній характер.
Навпаки: усі нескінченні, тривожні нотатки директорки були спокійні, статечні, практичні, безпристрасно-флегматичні, але все ж таки — коли він замовляв віскі з пивом, «йорж», щоб хильнути ковток, а потім — щоб змазати наступний ковток, аби він легко влився в горлянку, — вони, певно, були безглузді й ні на що не придатні, як і теруар Вітбі, і ніколи вони не пояснять нічого, до дідька, являючи собою своєрідну релігію, тому, навіть за додаткового контексту, директорка все ж таки не знайшлася що відповісти, наскільки Керманич міг скласти уявлення.
Він вичавив із себе замовлення наступного напою.
Мабуть, це фатум у нього такий: коригувати й архівувати чужі нотатки та створювати власні, нескінченно, намарно, неплідно. Він відростить кендюх і побереться з якоюсь тутешньою мешканкою, яка вже була замужем. Вони створять сім’ю в Гедлі, піднімуть дітей, сина й дочку, і вихідні він до краплини присвячуватиме своїм домашнім, а робота буде далеким спогадом, що заліг за межею, званою понеділком. Вони старітимуть у Гедлі, працюючи в Південному Окрузі, вкладаючи у нього годинами піт, підлічуючи роки, місяці, дні, які лишилися до пенсії. Його преміюють золотим годинником і кількома поплескуваннями по спині, а тоді в нього коліна взагалі підгинатимуться, бо він із ніг зіб’ється та й сидітиме, вилискуючи голомозою маківкою.
І він досі не знав, що робити з Вітбі. І він досі сумуватиме за біологинею. І він, можливо, досі не знатиме, що відбувається в Нуль-зоні.
Той п’яндига підійшов до нього і відволік від думок, тицьнувши в спину.
— Здаєцця, я тя знаю. Здаєсся добрим знайомим. Як тя звати, друзяко?
— Щуряче Трійло, — відповів Керманич.
Направду кажучи: коли б цей чолов’яга, який скидався на квотербека зі старших класів, у відповідь підхопив його і поволік у ніч, частка Керманича не опиралася б, тому що він був би ближчим до правди Нуль-зони, і навіть якби в цієї правди була клята пащека, ікласта пащека, від якої тхне, нібито з печери, переповненої зогнилими трупами, — це ближче було б, аніж оце він наразі.