— Та чим же ти ославила, дочко?! А син-то й не натішиться отим... даруй, що скажу, нещастям твоїм... І перепитує, й переказує... Одинак він у мене, а нівроку... То залишилася б ти у нас!?
Чи то послухалася старої Домна, чи всього лиш відклала відходини. Не лише повесення, і літо застало її у Вусті. За цей час встигла натягнути основу на верстата, виткати рядна з залежаного Вустиного валу, переснувати напрядене хтозна й коли в підмітки, вишити господині святкові сорочки та кілька рушників... Не вміщалася втіха у Вустиному серці від отого всього. Хвалила її та хвалилася нею, навіть оте зроблене перебільшувала, а Домна в душі тішилась також, бо ж хоч чимость віддячилася рятівникам, не була в них прихлібницею...
Перед самими жнивами завітала до хутора чутка, що вештається татарва в краї, полюючи на людей, появились і жовніри, що незгірше татарви грабували села і міста, ставали на постої, боронячи «королівські землі» від людоловів. Вустя слухала оті чутки й тривожилася. Де-то син, що з ним? Тільки б жити, здавалось, скільки зроблено в господарстві, навіть плоскінь вибрано, пошарували та побілили хату і вшили ятку, обставили дворище тином з торішнього соняшничиння. Тепер і в неї, як у людей. Щастя, а не дівчину послав їй бог, та й годі... Одведи і захисти її, боже правий!
— Така в мене ця дівчина притужна в праці, така охайна та роботяща, що й молитвами, мабуть, не віддячусь богові,— хвалиться вже в котрий раз Вустя сусідці.— Ото лише не зрозумію, що за гризота мучить її, не відпускаючи ні на крок... Де б же я з тим усім упоралася сама?.. А рядна як поткала!.. Ні тобі вузлика, ні тобі жодного близна-огріха!.. Пішла оце, а дома все доглянуте, пороблене, та ще ж як?.. Ніби я сама ото, молодою бувши, те поробила... Вчора на вечерю буциків зварила, так, повіриш, аж соромно мені, старій, було, що отак зготувати не тямлю. Що вже не придумувала, як не намагалася, а розвеселити її не можу... Не інакше, щось пороблено їй... Зайдемо на часинку, глянеш,— запросила вона супутницю вже при дворі.
— В мене, тітуню, і часу обмаль, та радо зайду,— погодилась та, стаючи на перелаз.
— Не видно десь... Мабуть, на городі бурячки для поросят прориває, бо ж густі дуже, або до кізки пішла на вигін,— здогадувалася вслух господиня, відкриваючи двері в хату.— Заходь же! Бачиш, і діл свіжою травою притрусила, то ж аж у балку бігала за нею,— ступила вона в хату, приговорюючи.— Оце, скажу тобі...— почала було, та, розглянувшись по хаті, раптом замовкла і сумовито-лячно замислилась: — Щось не те тут?!
— А що таке? — спохопилася острашено гостя, помітивши зміну в лиці Вусті.— Що з вами?
— Та й сама не знаю, що сказати і що думати,— заклопотано відповіла стара, скинувши фартушиною непрошену сльозу.— Видно, сердешна, пішла від мене... І виступці та плесниці, що Корній подарував їй, лишила... О боже мій!.. Чом же я не вберегла тебе, Домашко моя, Домночко? — заголосила вона раптом.— Послав мені боженько тебе, як світлий день, у темну вдовину хату, та й забрав кудись!.. За які ж гріхи, боженьку?! Чи то ж не можна було взяти хоч ті дарунки, щоб я не бідилася тепер гріхом?! Кинула мене, стару, сиротою в чистій хаті, щоб докором була та світлість мені... Щоб, дивлячись на труд твій горьований, я пеклася втратою тебе, ясочко моя... Що ж я Корнійкові скажу тепер?! Не вберегла, як просив...
7.
Щойно загорівся світанок, а Мотря вже поралася в свіжовимазаній, щойно збудованій у цім краї хаті. Не витримали жовнірських постоїв отам, коло Січі, севрюки-поселенці. Не вистачило ні терпінь, ні духу в них. Вцілівши від татарських набігів, вони покинули ляхам обжиті хутори і слободи й подалися в оце відлюддя, на займанщину, далеку від татарських ушкальських наскоків і пожеж, глуху до зазіхань шляхти, до всіляких чиншів та жовнірських гвалтів... Сиротливо і незвично тут Мотрі, хоч і не однією родиною переїхали. Чого тільки не натерпілася вона, поки таки добралися сюди. І хоч вже мала своє пристанище, свій куток, а жила ще тим, що полишила отам, ніби частку самої себе положила на згарище, що стало і рідним їй, і дорогим за оті сім заміжніх літ...
Бо квилять вони, згарища, за нею, Мотрею, бо кличуть чаїним криком, шумлять тихим перешептом тирси чи байбачим посвистом опівночі, нагадуючи, що вона не тут, в непривітній і якійсь порожній Слобожанщині, далеко від оборонниці Січі і її лицарського воїнства... І хоч все тут ніби таке ж, як і там, та чимось і не таке.
Поселилися ж на старому як світ старику цілиннім. Попокопала, попорунтала його, аж кілки в крижах стояли, аж бубреги-нирки боліли, аж кульгавою стала, поки посадила смужку грядок та стуракинь-тополь довкіль обійстя. Тепер і в дворі, ще не огородженому, і в городі одна-однісінька, аж отороп бере; і не було б життя — життям, коли б доля не наділила її сином-знахідкою, бо зайде в хату — і не сама вже. Воно хоч і ніколи, та й втіхи в тому няньченні для Мотрі чимало. Полюбити б лиш його...
Оце наскоро хотіла щось поїсти, схопити рядно та й на грядку, бо аж кличуть бур’яни її, аж просить городина спушити землю під собою. Поки нагодувала Івася та забавила, бо ж мале, уваги вимагає, поки присіла й собі до їжі, чує, якась гостя в хату:
— Добридень, пані господине! Доброго здоров’я ївши!
— Вітаю, дівчино, в господі! — відказала Мотря, оглядаючи неждану незнайомку, що зупинилась в порозі.— Проходь та сідай і ти до мене.
— Дякувати богу, не голодна... Я в справі до вас,— зам’ялася.
— До мене чи до чоловіка? — розгадливо запитала Мотря.— Він тепер на Січі...
— Та воно, певно,— присіла скраєчку лави невідома,— ліпше б, звичайно, було, коли б і чоловік був, але коли його немає, то, може, те ви й одна поладите... Найнятися хотіла б...— вдивлялася вона пильно в маля, аж Мотря звернула увагу.— Я й коло худоби, і в хаті поратись умію, і в городі чи у полі робила б, та й дитину ото доглядала б,— затнулася вона раптом.
— Звідки ж ти й чия? — поцікавилась Мотря розчулено.
— Родом аж із-за Чигирина, робила трохи під Корюковим та й у самому місті-таки,— примовкла.— А оце, навесні, по тім татарськім набігові людоловів та лядських гвалтах, що, може, чули, господаря вбито, а господиню з трійком дітей, худобою та дробом свійським до ясиру взято... Я не дома була, тільки пожарище бачила та нелюдський крик чула, як вони наскочили, а вже згодом про все мені розповіли ті, що врятувались...
Івасик, мабуть, прикусивши язика, раптом заплакав і молодиця кинулася, як ужалена, до нього. Але господиня зупинила її:
— Він не звиклий до чужих... Я сама його... Присядь!.. А-а-а!.. Мій хороший!.. А-а-а. Ось я їй дам, тій ваві!.. Я їй!..
Вона скоро заспокоїла маля, витерла сльози, почукикала й поклала у велику лозову колиску на ремінних вервечках.
— Засни трохи, хороший, засни!..— гойднула кілька разів вона колиску і знову повернулася до прийшлої...
— ...Проситиму, може б, таки взяли мене за служку?..
— Що тобі сказати, дівчино? Сама бачиш, ні до чого нам служка. В хаті й на городі сама впораюсь якось, а двору ще немає в нас. Небагаті ми, щоб слуг мати. Спробуй, може, кому іншому і треба, а ми — обійдемося... Не звичні до служниць,— зітхнула згодом господиня.— Присядь ось сюди, трохи пригостися, чим бог послав. Воно не яка вже страва, та хоч відпочинеш трохи... Можеш і переночувати, а в служки... не можу взяти.
Прийшла довго відмовлялася від їжі, але Мотря так приязно припрошувала, так настійливо і ласкаво благала, розжалоблена, що та мусила згодитись. Проте майже не їла поданого їй, а все плакала чогось, хоч і стримувала плачі свої.
По тому сніданку Мотря попрямувала на город, а вона — й собі з нею:
— Допоможу вам трохи, паніматко...
Та так уже старалась на грядках, так працювала споро, що Мотрі аж сльози навернулися із жалю.
— Я, може, і взяла б тебе,— ділилась сумнівами Мотря,— та коли ж соромно від людей, і чоловіка боюсь... Дізнається, то і мене, і тебе під гарячу руку почастувати може...
Увечері господиня, лежачи на ліжку-полу, довго оповідала гості про своє життя, про заміжжя за значно старшого від неї чоловіка, про зимівник, спалений жовнірами, та переїзд сюди. А гостя тільки пошелестить сіном, на якому лежала посеред хати, обізветься, щоб Мотря чула, що не спить, і мовчки слухає...