Такого завзяття кастільці ще не виявляли в боях, як тепер. Змагалися до останнього подиху, билися на колінах, як не могли стояти, відбивалися уже лежачи, стогнали і лізли, і полонених майже не було... Чимало їх поклали козаки в отому відчайдушному пекеллі, але й самі лягли трупами поряд зі славним полковником Потієм Солтенком та генералом д’Аве наостанку, узявши і форт Мардик. Два дні хоронили козаки разом з міщанами полеглих на дюнкерському цвинтарі, ополами і шапками насипали землю, покривали могили хрестами, травою... Та вже третього дня міщани засадили пагорби з козацькими тілами живими квітами на знак дяки за звільнення... І не якими-будь квітами, а білими, з червоними обводами тюльпанами «Гуда», що були в ті часи надзвичайною рідкісною коштовністю у Фландрії, бо за цибулину оцієї квітки можна було купити будинок чи впряжену в чотирикінь карету...
Поховали козаки та польські піхотинці і своїх супротивників на околиці міста — також у спільну земляну домовину і почали осаду фортеці, отого грізного бастіону — замку!.. Щодень шарпали і гризли, щоніч скубли і шматували, а вона, зализуючи рани, стояла, ощирювалась і не здавалася...
На зібраній принцем Конде воєнній раді з участю маршала Тюрена і викликаного аж із Фонтенбло Христофа Приємського, після довгих суперечок був нарешті прийнятий Сірків план взяття отієї неприступності. З неговірким, ще геть моложавим полковником Сірком тепер рахувалися всі, навіть отой Христоф Приємський. Щоправда, Сірко не володів латиною і грекою, як інші, але серед козацтва, як і серед польських піхотинців та навіть фландрійців, був незаперечним авторитетом. Були й інші причини, що підсилили опінію Сірка серед усіх. На вимогу козаків і польських піхотинців оплатити їм останні звитяги дюк Конде відповів відмовою, і в полках забродило ворохобство. Припинив оте аж третього дня не П’єр Шевальє і не маршали, а таки він, Сірко, докоривши Шевальє через товмача Михая Ханенка, що козаки і польські пішці прийшли сюди не заради завоювання, а для звільнення люду.
Та вже й зовсім спантеличила всіх звістка про те, що козаки і навіть окремі поляки по намові отого ж Сірка роздали з таким трудом вирваний у дюка Конде останній зарібок хворим і зубоженим війною фландрійцям... Роздали без жодних умов і причин, ніби й не заробляли його своєю кров’ю й життям!
Дюк Конде стримав у собі гнів і на своїх ратників, і на Сірка, бо на узвишші ще бовваніла, розкинувшись високими і довгими стінами-мурами, сіра фортеця Дюнкерка, яку конче треба було взяти. Якщо це станеться, він виявиться вершителем тридцятилітньої війни в Європі... Мабуть, не вельми вірив, що буде саме так, бо спішно відлучився зі ставки, лишивши наказним замість себе Приємського...
Щоночі тепер під посиленою обороною поповнених фландрійцями полків велися підкопи під твердиню здвобіч. Велися здалеку, бо дотемна сипалося із-за валів каміння, хлюпалася смола, летіли ядра і вогненні смолоскипи. Закидали і нападці у відповідь просторе дворище фортеці тим же, коли вдавалося. Та вже за кілька днів копачі за зведеним насипом-пагорбом заглибилися у видовбані лази і в подальшому копали вже їх і вдень, і вночі, міняючись подобово тільки затемна.
Гарячково йшов час у перестрілках, вилазках та відходах. А наблизитись до фортеці і досі не можна було. Оборонці, видно, не знали про підкопи чи, може, надіялися на прихід помочі збоку, бо захищалися уперто. Щоб прискорити взяття фортеці і вчинити його за відсутності дюка Конде, і Шевальє, і Приємський, і Тюрен пообіцяли козакам та полякам передати всі фортечні цінності разом із полоненими для викупу, хоч ті й так невпинно наступали, шукали ослаблених місць для кінцевої перемоги. Напередодні наміченого вибуху козаки Сіркового полку Кость Колішня та Гапон Гонивітер з гармашами навіть кілька бомбард та гаківниць викотили на отой свіжонасипаний вал, чим кінцево налякали боронців, бо, уздрівши раптом оте начиння на рівні своїх мурів, ті безперервно палили з бомбард, сподіваючись, очевидно, скинути його геть.
Тим часом були нарешті готові здвобіч і лази, занесена в них вибухівка, засипані і утрамбовані знову ходи. Натомлені копачі, помолившись перед завтрашнім боєм, залягли на спочин. Та неспокійним він був, бо обложені теж спробували зробити серед ночі вилазку, тихо відкривши брами. По знаку варти все раптом піднялося, ожвавилося, завозилося. Загахкала пальба, залунали накази, кинулися до брам за втікачами-вилазцями козаки, але дійти до брам не встигли і відхлинули геть під шпаркими цівками смоли...
Так настав і отой рокований ранок. Над розсіяним туманцем показалося охмарене сонце і вежі фортеці. Залягли лава за лавою в ровах і за валами козаки, за ними — фландрійці і збоку поляки. Тиша вчинилася така, ніби раптово вимерло все. Мовчали, мабуть чогось очікуючи, і обложені у твердині... І в цю мить гримнула десь звіддалік сигнальна бомбарда, їй умовлено відповіли здвобіч П’єрова і Сіркова, а слідом несамовито грякнули вибух за вибухом у фортечних стінах, піднявши в небо стовпи землі і мішанину каміння, пороху й диму. Ще й не розсіялася ота хмара, як у пробиті великі провали в мурі полетіли з кількох боків смертоносні вогні бомбард, гаківниць, камнеметів, а їм услід несамовито кинулися, посхоплювавшись, лави козаків і фландрійців.
Сірко йшов на чолі, першої лави і перший, відбившись на бігу від кількох переляканих астурійців, у самому проломі побачив аж ген зтогобіч, як вломилися в отаку ж проломину поляки і хлинули впереміж із фландрійцями у двір лавиною, а потім уздрів поряд із іспанською корогвою над палацом велике біле полотнище з хрестом. Побачили те полотнище й інші, і ревом та криком покрили все дворище. За мить, ще б’ючись з обложеними, всі почули звуки рога, що неслися з коридорів палацу, як наказ обложеним до капітуляції...
Битва не скоро вляглася. Стіною стали перед рештками обложених грізні і невблаганні лави обложенців, що, здавалося, заступили собою світ. Купчилися, вилазячи зі шпарок, виснажені і перелякані колись неустрашимі астурійці і кастільці. Та ось із палацу до Шевальє і Сірка, що стояли попереду переможців, тримаючись за рукояті мечів у піхвах, вийшла старшина твердині. Передній, уже зовсім сивий між ними маркіз Лейд ніс на простягнутих руках два великих мечі із золотими рукоятями. Зупинившись на віддалі, він поштиво уклонився козацьким лавам і, ступивши крок в бік старшин, промовив:
...— Здаємося на вашу лицарську милість, як осилені... Хочемо чути волю переможців, а не двору франкського!.. Якою буде вона, славні лицарі?..— закінчив він, подавши першого меча Іванові Сіркові, а другого — П’єрові Шевальє.
— Дозвольте порадитись нам з соратниками та з лицарством,— попросив Шевальє, захлинаючись від радості.— Де месьє Тюрен? — обізвався він до своїх розгубливо.— Де Приємський?..— повторив.
— Пане Михаю! — гукнув Сірко в гущу козаків, шукаючи очима Ханенка.
— Слухаю! — відізнався той, на ходу поправляючи одіж.
— Тлумач отут з переможеними, бо цей пан шукає боягузів! — сказав він, злобиво глянувши на розгубленого П’єра Шевальє.— Спитай спершу у лицарства, чи згодне воно з тим, щоб переможені вийшли якомога швидше з фортеці, сіли на галери і відпливли без зброї на свою батьківщину; переможені будуть трактувати всі свої претензії або милості з двором франкським на чолі з королем Людовіком Чотирнадцятим, принцем Конде, кардиналом Мазаріні та іншими, до того призначеними,— закінчив Сірко, глянувши ще раз на Шевальє, що не знав, як тому перечити.
— Хіба пан Сірко не буде чекати панів маршалів і дюка Конде? — цікавився Шевальє, поки Ханенко виголошував оті умови військам на польській, французькій і українській мовах. По певній мовчанці війська загули, даючи згоду.
Маркіз Лейд низько вклонився спершу обом старшинам, а потім і їхньому війську.
— Переможені дякують вам за гідну лицарів милість, приймають достойні лицарів умови і просять захисту в путі до порту Дюнкерка.
Тут-таки він наказав своїм підлеглим залишити тяжку і всяку, крім особистої, зброю і вилаштуватися якомога швидше для відходу з фортеці до галер. Маркіз не сказав своїм прибічникам, що поспішає вийти з фортеці, доки не появилися чільники франкські, котрі зажадали б неодмінно і контрибуції, і викупу, і ще хтозна-чого. Але його підлеглі, видно, й без того добре розуміли, бо за якусь годину вони вже відчалили від порту Дюнкерк...