— Сомко, то таки, мабуть, лише знає, а Ханенко, видно, й добре знає тебе...— тер руки від вільготи отець.— Та Яким, до всього, бував же тут і між людьми, з твоїм наказним розмовляв, з козаками в курених. Чував-же, може, що козаки і не лише твоїх куренім, а й поспіль ладять і мітять тебе на кошового... Є, правда, і заздрісники всілякі, і підступники, чи й такі, що намовляються кимось...
— Немає в мене умінь і хистів до того, отче, досвіду мало,— зітхнув Сірко по мовчанці.
— Того, мабуть, ні в кого тепер в отій скрусі немає,— задумливо забарабанив пальцями в стіл отець Михайло.— То, може, маєш яку пропозу?.. Щось же, чей, треба робити!..
— Жодної, отче, не маю... Батько Корній говорив мені якось, що завантажений отим будуванням хуторів для викотців, то, може, туди б направити юрбу, щоби чимось корисним зайняти її? Роботи там непочатий край: і теслярі аж як потрібні, і очерету б треба жати на дахи чи й на інші будівлі, і рибу б в достатній кількості таганити, щоб і для хуторян, бо голодні ж, і для козацтва, хоч тамтешнього, стачило...
— Про те ми з паном Слимаченком уже радилися, так одягти ж люд немає в що,— морочився отець Михайло.— Адже не лише викотці, а й козаки одягнуті абияк. А воно ж холод, прости боже, як кара на нас...
— І одягу, і трохи хоч деякого харчу під вашим напинанням, отче, ми дістанемо, як пошлемо шустрих і метких людей на волость.
— Під моїм напинанням?.. Та знаєш ти, що ми вже всі і січові, і церковні кошти геть витратили?..
— Кошти я дам,— зітхнув притишено Сірко.
— Це зовсім інша річ, ватаже! — обрадувався Гунашевський.— А як же те в натурі виглядатиме?
— Не відаю, бо ще не второпав, що воно й куди тут.
— Може, я попрошу наявну тут старшину та хоч їй відкриємося?
— Збирайте, але грошей тих не так і багато.
— А в подальшому ж що!..— м’яв пальці рук від клопоту отець Михайло.
— В подальшому?..— стенув плечима Сірко.— Гадаю, треба Вальну раду збирати, кликати люд зусюд: і козаків, і викотців, і поспольство, і, може, реєстрових... Чей же, отче, згинемо ми геть в отому розпорошші! — підсилював свої слова Сірко стиснутим п’ястуком на столі.
— Святі слова, ватаже!.. Хай береже тебе бог у здоров’ї та силі. Про сейм чув, може?..— згадав він щось по паузі.
— Говорив чура Петро щось, але не докладно... Та й, що він може дати, отче?
— Може, сину!.. Найперше, виграємо час і покажемо нашій старшині, а найпаче реєстровій, що її відколюють від поспольства і люду знедоленого...
— Хто ж їде від Січі на сейм?
— Нестеренко.
— Нестеренко? — зробив великі очі Сірко.— Іван Бут?.. Та ж чував про нього, як про мовчуна і...
— Правда, сину, мовчун... «Ні ти мене не чіпай, ні я тебе не зачеплю», але в отому й сенс найбільший для всього загалу, бо ніхто його не буде слухати на сеймі, а він, не запалившись, вислухає всіх і стерпить...
— Хто ж, даруйте, ще буде причетним до сейму? — поцікавився заморочений подіями Сірко.
— Ще, здається, Богдан Хміль, Караїмович і, звичайно, Барабаш...
— Богдан Хміль?.. Це — новина, отче! — пильно подивився на того Сірко.— То ж як і тому те припало?..
— Вони від реєстру будуть... Хміль ніби знаний королеві та й твоїй милості ж, мабуть? — подивився Гунашевський загадково на співбесідника.
— Не второпав я його, отче!.. Не второпав...
— В тому, може, й перевага його... Мабуть, тяжкий чоловік, але ж і сильний і кмітом, і бувальцями навіть... Правда, січового братства ніби цурається, зате в потрактуваннях всіляких, кажуть, має хист...
— Хіба що так...
59.
...— Хай і так, хай, а ти пусти мене, я розбуджу його, то й сам побачиш, що не лише дорікатиме, а навіть подякує тобі,— чує Сірко чиїсь сперечання коло входу в курінь.— Де він тут, отой отаман великий?..
Сірко метнувся, спішно звівся, виглянув із-за папломи. Перед ним стояв отой колишній Василько Шевчик, що «народився тоді, як їхня корова рябе теля привела». Шевчик не підріс особливо, але вже давно змужнів, навіть руді вусики хвацько закрутив догори.
— Ти?.. З якого світу якими стезями? — схопив його Сірко за руку і потяг за паплому.— Будь тихо, бо сотник спить тут.
— То, може б, десь вийти? — прошепотів Шевчик.— Бо ще гніву накличемо.
— Ніякого гніву!.. Я вже не сплю давно,— схопився Мороз із полика.
— Лежи-лежи, Несторе, ми й надворі погомонимо,— накинув Сірко на плечі кунтуша наопашки.— Ходімо, Василю,— потягнув він за руку товариша.
— Даруй, отамане, що не дав доспати тобі,— присів Шевчик на ослончик коло куреня.— Дізнався, що ти тепер тут, а дома непереливки, то й дременув оце. Чи ж приймеш до свого куреня?..
— Та чого ж не прийму, брате? Як рідний же ти мені!.. Слава богу, живий, а я всього начувся.
— Ото лише, що живий, а так... горе одне, та й годі... Жінка в мене, діти у Вишневеччині... І так жилося, не доведи боже, а оце в зимі якось провідали Яремині посіпаки, що я був отоді з Яцьком Остряницею. Нагрянули, зробили трус, відкопали зброю і геть всю забрали... Засіли й на мене, бо не був тоді, на щастя, дома, та, попереджений сусідом, я аж сюди оце подався...— зітхнув глибоко Шевчик.— Ледве ж добрався до вас... Пантрують жовніри і переправи, і степ.
— Діти ж уже величенькі хоч? — спитав Сірко, співчуваючи побратимові.
— Та де ж їм уже бути величенькими?.. Найстаршому шостий, середульшому четвертий, а найменшому другий рочок пішов,— зів’яв раптово оповідач.— Прямо душа розривається на шмаття, брате!.. Хоч лікті собі гризи.
— Вірю тобі. В мене отакі ж, аж четвірко...
— Де ж вони тепер? — підвів очі Шевчик на Івана.
— Під Мерефою... З дружиною та побратимом безруким.
— Там, може ж, у безпеці ще,— додав Василь згодом.— Я поспішив до тебе не лише з тим і не як до знаного,— зам’явся він.— По путі надибав у Сухій балці корчму, а в ній... не доведи боже, що твориться!.. Між тим, потершись там, і про тебе довідався, бо була мова...— примовк Василь.— Козаки поспіль ніби на кошового мітять тебе... Але в тому їм дуже встає Іван Брюх з молодчиками та ще з якимось пащекуватим своїм джурою Дем’янком Многогрішним, чи що... За те ж і отой наш юнець Петро, пам’ятаєш, може, Дорошенко... А його руку тримають і ще якісь: Тетеря і Ханенко, що ніби знають тебе... Молодик той, Дорошенко, щось із двічі аж на кадуб спинався... Запопадливо хвалився, що на герці не має собі переможця... Кликав, правда, товариство на ляхів...— примовк, щось згадавши, Шевчик.— А товариство: і січовики, і навіть реєстровці та посполиті поспіль за тебе, брате, руку тримають,— повеселіло сказав він.— А-а? — піймав Шевчик погляд Сірка, що розглядав його одяг.— Обносився я геть, даруй!.. Нужда і визиск не дай боже нікому!..
— Дозвольте, отамане, слово?.. Шукаю вас, став зненацька перед розмовниками Сірків джура Петро Гук.— Отець Михай зі старшинами спішно просять у канцелярію, якщо проснулися.
— Хтось ще там є? — глянув на джуру.
— Старшина-реєстровик якийсь із загоном... Загін у дворі... Нечай, чи що!..
— Несторе!.. A-а, Несторе! — ожвавлено покликав Сірко Мороза із куреня.
— Слухаю тебе, отамане! — протирав той на ходу лице.
— Прийняти, зодягти,— поліз заклопотано Сірко в кишеню кунтуша.— Ось маєш гроші!.. І примістити мого однокашника,— вказав на Шевчика,— а я — в канцелярію,— раптово встав він із лавиці...— Готувати курені, як домовлялися, Морозе!..
— Безперечно, отамане! — кивнув головою Нестор.
— Ти вже прости мені, брате!..— повинився Сірко, взявши за плече Шевчика.
— Та нічого... Знаю...— звівся і той в розгубі.— Це ж який Нечай?.. Наш отой?.. Данько?..
— А то ж хто ще?
В канцелярії Сірко застав лише отця Михайла та гостя. Віталися, як рідні. Чоломкалися, розглядали один одного, покружляли в обіймах, коротко освідомилися: хто, що, де і як. Данило був пом’ятий, неголений, в щетині, що аж горіла рудизною, в поросі, стомлений, але повеселілий.