Робили і інші посланці свою справу. Їм у поміч, правда, ставала весна. З настанням тепла прибували свіжі лави викотців і козаків із паланок, зимівників, бродів. Порадившись із Конограєм, Слимаченком та іншими, Сірко попросив цілий десяток нових курінних бути наказними, присвоїв назву куреням, а Петро Буркун склав новий січовий компут на кожний курінь... Всі новоприбулі були негайно залучені до вправ, якими тепер відав постійно Слимаченко з кількома старшими козаками та Левко Конограй-Чорноморець. Крім келепів, стріл, луків, кадубів, списів і обіддя, день у день тесалися і довбалися, смолилися і посудилися чайки і байдаки і не лише на Січі, а й у хуторах, на острові Бучки, в Томаківці, ба навіть у Капулівці...
На хуторах відав усім Сірків батько Дмитро, а в Капулівці — старий Лука та отець Гнат Шульга.
Іван Сірко, недосипаючи, недоїдаючи, без обрання був уже і так ніби кошовим. Допомагав йому в усьому і Федір Лютай. Вони були усім козакам і посполитим знаними отут, відомими, поціненими. Неприємно турбувало їх тепер лише те, що обидва вони куренів своїх не мали, як всі сімнадцять курінних, хоч і наказних. Правда, в Сірковому віданні лишився джура Петро Гук, колишній його джура Гнатко, а тепер Гнат Турлюн, однокашник Василь Шевчик, дебелий і трохи горбатий Варлам Ремез та жердинуватий Никодим Довбня. Не відмовляли їм обом і курінні ні в чому.
Минуло лише два тижні, як Сірко приїхав сюди, викликаний отцем Михайлом, але скільки вже зроблено всього, скільки налагоджено, спрямовано в певне русло і порядок. Не бродили «нічиї» викотці по Січі, не блукали новоприбульці, не стало голодних і роздягнених. Щодня на Січ прибували не лише втікачі, а й балагули з харчем, зброєю, одягом, а в суботу під вечір мешканці Січі і очам не повірили, як із саг і річища, ступаючи з острахом по ніздрюватій, уже покритій водою, кризі йшли виладуваним довгим ланцюгом на Микитин острів коні. Цілий косяк їх, ба більше, цілий табун, мов з води, виходив з очеретів... Коні, щоправда, худі були виснажені і зимою, і довгим голодним шляхом, але ж — коні! Бахмани! І вели їх татари.
— Чиї коні правуєте? — спитався Сірко по-татарськи, як проходили мимо.
— Сефера-казі, візира альмсарайського,— відповів передній, приспинивши довгогривого, лохматого коня.— Чи приймете нас, бо ага Лефко нас запевняв, що приймете? — допитувався табунщик про наболіле, видно, для нього.
— Ведіть попід берегом отуди в кут,— наказав тому,— а вас приймемо! — заклопотано кинув він, думаючи вже про корм для отакого табуна.
Чоломкався із Коржем, ледь не плачучи від радості, незграбно обнімав татар-січовиків, зморених, охлялих, голодних... Морочився, як віддячитись гідно візиреві...
Уже наступного дня, після ради з Лютаєм, отцем Михайлом, Петром Буркуном і курінними Сірко ублагав батька Корнія відвезти Сефер-казі належні за взяті в того коні гроші. Зі Слимаченком у всеозброєнні поїхали і Василь Шевчик та Гнат Турлюн. Щоб скоріше відгодувати пригнаних коней, їх одразу по виїзді із Січі Слимаченка розподілили по куренях, а курінні — по нетягах-козаках, ну а ті вже те й робили, що рвали та жали їм торішні трави... Спішно будувалися при березі й додаткові стайні, підганялася збруя.
— Такого ще війська, гадаю, не мала Січ понині,— запевняв усіх отець Михайло.— Чей же, більше двох тисяч козаків тепер у компуті і майже поспіль оконених. Є порох, селітра, списи, шаблі і навіть гаківниці,— перелічував він зброю.— А ще ж ріка не зовсім скресла. Гадаю, слід викликати сюди решту старшин, все козацтво, бо ж і рада на часі.
Старшини і козаки, що верталися зусюд, дивилися на все в розгубі, не вірячи, що в зимову пору і за такий короткий час можна було стільки зробити. Не йняли вони віри й тому, що на острові могла зимувати така маса козацтва, що вона була вже озброєна, навчена і навіть оконена. А коли дізналися, що на березі стоїть аж сорок поконопачених чайок, то й зовсім губилися, бо мали і свої надії, і свої пропозиції, і прочили себе в чільники, в душі вірячи вже, що вони ними будуть... Та найбільше здивувало старшин прибуття Савуя Бурчевського. Бо поява кількох сотень коней з Дону і всілякої зброї, навіть гаківниць їм здавалася неймовірною.
— Мій уродзонний, ватаже! — йшов на очах у всієї старшини Савуй на Сірка.— Побий мене Перун, коли я вже не на Січі! — вхопив він того в оберемок.— Віват, пану Івану! — крутився в обнімі він із Сірком.— Вшистко достав! Вшистко, пане брате! Ті рицажі: і Стенька, і Фрол Разіни, матко найсвєнтша, все здобути помогли для пана... Просяться в ойця до нас на Січ обоямо. І прибудуть. То єсть правда, як пан буг на небі! — викрикував він у захопленні.— Прендко будуть!..
Сірко ледь одірвався від нього, щоб обняти брата Нестора, що чекав обіч, тримаючи за повіддя свого і Савуєвого коня.
— Стажець Тимош Разя Несторка за тебе пшийняв! — не давав він почоломкатися братам.— До правди так! Як маму кохам! Хвалив тебе за звитєнжство!..
Старшини привіталися із Савуєм стримано, коли не більше, а колишній отаман його, Михайло Ханенко, навіть почоломкатися не спромігся зі своїм наказним.
— Де ж курінь, пане Савуй, отой, що я тобі лишив його? — спитав він докірливо Бурчевського, не приховуючи роздратування.
— Пан отаман турбується про курінь?.. Похвально, але юж бардзо пізно, пане! — докорив тому у відповідь Бурчевський.— Курінь — є, курінним — інший, пане, пшепрашам!..— пішов він до балагул за Сірком.— Благословіть, ойтче, мій поворіт,— вклонився по путі Гунашевському.
— Бог благословить, лицарю! — вклонився отець Михайло йому, стоячи між старшин.— Хороший козак — побільше б таких,— сказав він до загалу стримано.
Не встигли ще й балагули розвантажити, як Сірко і панотець попростували до канцелярії, ніби змовившись.
— Приїхав отой Нестеренко, що був на сеймі, а з ним ще отой, що приїздив колись, Нечай, чи що... В одязі реєстровців, добрих коней мають і двох джур із собою,— говорив по путі Сіркові Петро Гук.— Щось спішне, видно, в них, бо таки зразу і пішли до канцелярії...
— Ще хтось з ними пішов туди? — перепитав заклопотано на ходу Сірко в джури.
— Ні, не було ніби нікого, отамане,— знизав плечима джура.
В канцелярії Сірко і отець Михайло застали лише двох гостей: Івана Нестеренка і Данила Нечая. Ті обидва зустріли їх, як знаних, приязно, тепло. Чоломкалися, розпитували, бажали, втішалися порядком на Січі, доглядом і товариства, і будівель, і всіляких добр козацьких. Хвалили Сірка за створення притулку для поспільства і тут, і на хуторах та перевізках, і на островах.
— А йшли ми сюди з перепусткою від гетьмана Барабаша,— сказав Нечай, включаючи в розмову і отця Михайла.— Без того не пропустили б жовніри і драбанти. Ночували на Хортиці. Війська ляського там — що кіт наплакав, загінчик... Скільки ж його і на Чортомлицькій Січі... Пообіцяли ми їм розвідати, що тут у вас і як, і на зворотному шляху доповісти. Бо вже знають, що і тут чимало голоти зібралося, і на островах повсюди. Хваляться, що двома десятками драбантів, яко півнів, виріжуть вас усіх,— посміхнувся Данило Сіркові.
— Чи не благословите ви, отче, когось із сотнею товаришів на святе ратбище? — перервав Данилову мову Сірко,— Хай вернули б нашу святиню нам. Чей же, аж он як тісно нам стало і тут, і по річці Томаківці?.. І небезпеки збудемося для прихідців.
— Прудкий ти єси!.. Думаю, рано ще, сину! — заперечив споважніло отець Михайло Сіркові.— Ось вирішите взавтра справу з чоловими людьми отут, тоді вже, що вирішите, те й діятимете.
— А про сейм,— посмутнів раптом Нечай, глянувши на Нестеренка,— і говорити нічого. Ось пан Іван хай розповість вам.