— Наговорила я тобі, змученій... Відпочивай, та не ображайся, що відмовляю в проханні, такому необхідному тобі... Десь улаштуєшся, не горюй дарма...
Довго ще Мотря чула шарудіння та зітхання прийшлої, поки непомітно й заснула під сюркіт коника під припічком. Спало все і навкруги. Тільки поодинокими гвалтами та гавканнями собак у слободі час від часу пробуджувалась околиця то в одному, то в другому місці. Мотря навіть не прокидалася від нього, навикнувши.
Тьмяний відблиск пощербленого місяця серпом крізь пузирі вікон лягав на неї, вузенькою шпаркою впирався в колиску, з якої ледь чулося то дитяче дихання, то плямкання...
Вже й північ, либонь, а гості не спалося. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Лежачи горілиць, вона час від часу тихо зітхала, вслухаючись, підводила голову і знову опускала її стримано і зачаєно, боячись розбудити господиню. Їй не до сну було в цій хаті, душа її розривалася, тіло шматувалося, лежала як на голках, хоч і м’яко було послано на сіні.
Десь у запівночі, вона, затамувавши подих, прислухаючись, тихо звелася, навшпиньки підійшла до колиски, боязко простягла тремтливі руки, помацала тепле тільце дитини і заніміла. Дитя завовтузилося, щось сонно замимрило, схлипнуло, і та обмерла геть в острасі, та згодом, продихнувши оту задуху і переконавшись, що господиня спить, таки нагнулась, жадібно-пристрасно припала устами до розтепленого личка, аж тим розбудила дитину.
— Ии-и! Іі-і!..— почувся плач маляти, і прийшла, як опечена, кинулася до своєї постелі, навпомацки схопила свою свитку й хустину-бендалик і подалася простоволоса надвір, під сонну розмову господині, що звично, в напівсні погойдувала колиску маляти...
Рано Мотря проснулася від дитячого плачу, заспокоїла дитину, оглянулась по хаті і очам не повірила. Там, де лежала прийшла, тільки зіжмакане рядно було трохи стягнуте набік. Господиня стурбована ступила в сіни, заглянула в світличку, вийшла надвір — гості не було-таки.
«Що те все значило б?» — ходила в здогадах та подивах вона по хаті. І одягалася, і вмивалася, і до корови навідалась, а з думки не йшла вчорашня гостя. «Що те все значило б?.. — заклопотано відгадувала неймовірне.— Чей же, просилася в служки, і ось маєш: втекла! Чому?.. І з собою нічого не взяла... Певне, хвора вона, через те й найнятися не може...» — говорила сама до себе жінка.
— Мотре! А Мотре! Боже поможи тобі! — обізвалася до неї сусідка здаля.
— Спасибі! Боже й вам поможи! — відказала тій, як годиться.
— Чи у тебе нічого не сталося цієї ночі?..
— Ні, бог милував,— аж дух забило Мотрі.— А хіба що? — поцікавилась.
— Та мій Панько перед світом ятери трусив і оповідав: «Забрів, каже, у болото, дивлюся, а під Сажиною хатою стоїть якась простоволоса і плаче, з лахміттям у руках... Не плаче, каже, а просто голосить... Я, каже, до неї, а вона як закричить, як завиє в голосінні, як метнеться від мене і понеслася, як не при собі, вздовж шляху під гору... Не побачив уже, де поділася вона потім, бо воно ж туман був цієй ночі...» А дід Остап сьогодні ночував у полі, то оповідає, що таку якусь також ніби бачив, сиділа обік шляху і голосила смертно. Скільки не допитувався — нічого не взнав...
«Певне, вона, бідна!» — здогадувалася Мотря і розповіла сусідці про нічну пригоду в її хаті.
— ...А до роботи, сердешна, беручка. Так уже старалася на городі. Все найнятися хотіла в служки... А такого чогось не примітила за нею, як і всяка була... До дитини, правда, якось скочила запобігливо, як воно заплакало, але, може, й те мені лише здалося...
— До дитини всяка дівка, коли вже ото їй прийде час, а дитяти нема, аж труситься,— зауважила досвідчено сусідка.— По собі те знаю доста... Ти он, кажеш, не можеш полюбити, а прив’язалась.
І того дня, і наступні — Мотря ходила, як сама не своя. Вкладаючи на сон Івася, все чогось боялася, як ніколи дотепер, оглядала вікна, двері, провіряла засуви-колодки, хрестила колиску... А засинаючи, довго слухала, як таємно щось шелестів над хатою широким листатим віттячком осокорець з чужинцями-вітрами... І лякалася трохи того, і тішилася немало... Все, слава богу, стало на своє місце...
8.
Хилиться сонце на півдня, смажить верхи дерев і дахи, п’є з усього останню вологу-випар, ганяє німих метелиць і метеликів по левадах, горить серпанками над травами, очеретами, попід кучугурами коло Мжі... А в Мерефі вузенькими вуличками носиться в стовпастих клубках пороху дитяча невгамовна галасня і глушить дзвінко-лункий клеп кузень, зливаючись з ним та ще з виляском праника аж там, десь за левадами, коло Мжі, утихомиреної і обмілілої...
— Гуси, гуси,— додому! — кричить котрийсь із хлопчиків.
— То ж чому? — запитує дівчинка.
— Вовк за горою...
— Що ж він робить?
— Гуси скубе!
— Які?..
— Сірі, білі, волохаті, тікайте, дітки, до моєї хати! — вигукує знову голосисто хлопчина, і гурт вихорцем схоплюється й несеться в довкілля, надуваючи розмаїті сорочечки за дитячими спинами.
До одного табунця отаких забавників на клинці вулички не знати й звідки раптом наблизилась якась подорожня. Гра раптово припинилася, діти подалися до воріт та перелазів, і тільки сміливіші мовчки стояли на місці.
— Добридень, гусята!.. Принесіть-но, кому ближче, холодної водички,— сідаючи обік жаливи в холодку, звернулась до сміливіших подорожня, опустивши на траву торбину і вузлик.— А то ж чиї креймахи? — оглянула вона дівчину, що стояла над ними, тримаючи пальця в роті.— О, та у вас тут ціла фортеця, бачу... То ж, мабуть, тин, а це загата чи гатка, мабуть?
— І не загата, тітко, а мули,— поправив подорожню шепелявий хлопчик.— І не фолтеця, а — твелдиня, кліпошць, тітко. У війну з бушульменами глалишя,— оглянувся запитливо і хвалькувато він на однолітків.
— А креймахами хто ж грався?..
— Не клеймахами, а — клемняхами, тітко,— хихикнув, настирливо поправляючи подорожню, той же сміливець, вихопившись поперед дівчини.— І говолити ви не вмієте...
— Нехай буде, сину, і кремняхами, коли хочеш... То я вам перешкодила, бачу?..— дістаючи шматок сухого коржа з торби, приязно посміхнулася прийшла.— Беріть, це ж від зайця,— почала вона вмовляти дітвору, ламаючи кожному по шматочку.— А ти ж чого не їси? — запитала дівчинку з кремняхами.
— А зайчик що ж їстиме? — відповіла та питанням на питання.
— У нього багато було, як мені давав... Передав вам коржа і питався, чи чемні ви діти. Чи слухаєтесь старших...
— Чемні-і! Слу-хає-мось! — несміливо пробубнили невпопад обдаровані.
— Він так і гадав. Інакше не дав би гостинця...
— А чому ж ви їште, коли то нам пеледав жайчик колжа? — злукавив, примруживши око, таранкуватий сміливець.
Подорожня зовсім розвеселилася:
— Тебе ж як звати, ластівченку?
— Мене — Левко, а цього — Плохіл, а того — Малко...
— А батько в тебе є? — перебила його подорожня, втішена.
— На Шічі батько. Тулків і таталів поб’є, а мені лошатко і гаківничю подалує... Тіток багато, багато ж яшилу вилве... О!..
— Яких тіток?..
— А хіба ви не жнаєте? — кмітливо посміхнувся він.— А мати,— торкнувся він коси подорожньої,— зито зне, і Олишка зне... Вші мателі на цалині: і Петликова, і Оштапкова, і Ликелина... Аж вечолом прийдуть. А ваш як кличуть, тітко?..
— Домною, сину, кличуть...
— Домною? І Ликелину — Домною... А наша мати — Катля, а батько йошавулом на Шічі... А ви чия мати?..
Подорожня якось болісно подивилася на хлопця, сухий шматок коржа застряв у неї в горлі, непрошена сльоза скотилася на щоку.
— А мати кажали, як я буду плакати, то мене татали жабелуть.
— А де ж ваша хата?..— ледь видавила з себе подорожня.
Хлопець ткнув пальцем уподовж вулиці.
— Тільки там тепел один Лябко.