62.
Старшини за столом навіть поїсти вже встигли всі і потроху випити, як у канцелярію зайшли разом Гнат Турлюн і Петро Гук.
— Отамане кошовий! — звернувся Турлюн зворушливо.— На Січ прибули ватагою, якісь реєстровики з якимось Богданом Хмелем, сотником чигиринським, чи що. Веліли доповісти тобі про себе,— зам’явся він.— Не могли з Петром ослухатися,— переступив він з ноги на ногу.
— І добре зробили, що не ослухалися,— підвівся Сірко, а з ним разом і Нечай та Нестеренко.— Прошу, товариство, продовжувати,— звернувся Сірко до застільників,— ми скоро вернемо з гостями сюди,— пішов він за поріг, переглянувшись із Данилом, Бутом і Лютаєм...
— Мир дому сему і притомним у ньому! — привітався весело, переступивши поріг першим, Богдан Хміль.— Ото вчасно мачуха-доля привела мене до вас, миле товариство!..— вдавав він веселого, наспіх роздягаючись.— А я, друзі мої, зі своїми козаками дожився, що хоч коліна власні гризи, та й коні ледь живі,— подивився він багатозначно на Сірка.
— І коні, і люди знайдуть прихисток, пане сотнику,— посміхнувся, жартуючи, Сірко.
— Ми не всі тут,— визнав за потрібне пояснити Хміль.— Довідалися, що у вас тут свого клопоту досить, і зупинилися на острові Бучки.
— Перемеженилося, пане Богдане.
— Так-так, даруйте,— перепросився Хміль,— така подія, а я із своїм. То поздоровляю, брате, з диспозиторством і одобрюю від серця всього! — обняв він Сірка приязно.— Хай тобі таланить по всіх суксцесах тутешніх. І вам,— пішов обнімати він решту,— зичу отого ж і отак же!.. То добре, що я ще застав вас отут,— обняв він і Нечая та Нестеренка.— Ждуть вас драбанти і жовніри на Хортиці із відомостями, як обіцяли,— посміхнувся він загадково.— Гадаю, виконаєте обіцянку? Слово гонору слід дотримувати!..
На якусь мить гості, випивши по келиху міцної медівки, замовкли, смакуючи їжею, а Сірко борсався в здогадах, що сталося із Хмелем, чому він опинився аж тут, на Січі.
— То за щасливий приїзд, дорогий пане гостю! — підняв він як господар свіжого келиха.
— За це варто не лише випити, а й закусити,— підняв Богдан і свого келиха.— Ви даруйте ще раз, товариство. Дуже голодний я!
— Та просимо, просимо,— запрошували всі його, показуючи на їжу.— Вилізла Січ з біди і вашими, пане Богдане, потугами...
— Та трохи моїми, а трохи його світлості крулевими, хай здоров буде, а найбільше ж твоїми, брате отамане,— подивився він на Сірка.— Дав би бог нам помогти тому нещасному королеві,— одшматовував він ножем м’ясо в тарелі.— Ледь на ладан дише, сердега, між тими королятами. Довела шляхта і мене, як і люд наш, до загину, гвалтує, мордує і гнітить, п’є кров і піт, пускає сльози річищами, грабує останнє. І прав не знайти вже ні козакові, ні посполитому, ні таким, як я. Був на сеймі, був у Оссолінського, був у короля, всюди сваволя, ганьба і посміх, всюди підступність... Давно вирішив на велике діло піти я, якщо підтримаєте, то тепер піду!.. Ваза благословив мене,— збрехав, не моргнувши, він,— Сильвестр — також. Ханові Тимоша в заклад віддаю, то, може, окаянний поможе і збройно, і, найголовніше, спокоєм збоку, не встромивши ножа в спину...— змовк він, щось обдумуючи чи пригадуючи.— Наші попередники славні мали хиби, мусимо не повторити їх,— стукав вказівцем у стіл згодом.— Мусимо, брати мої!.. Гадаю, товариство, найбільша їхня похибка суть гуманність...— спинився він, оглядаючи присутніх.— А де ж Максим?.. Хіба він...— глянув на Сірка колюче.
— Запрошував, пане Богдане, але відмовився і від запросин, і від пригощень січових.
— Поклич, брате, через посильного до мене,— попросив Сірка.— Мушу вибачитись перед ним за колишню образу,— сказав Богдан до всіх.— Маю гріх перед лицарем і тепер спокутую його.
— Перепрашам, пане,— встряв у розмову досі мовчазний Савуй.— Нєх пан напшуд одважнє і смяло все муві товажиству.
— Кликав? — переступив поріг Кривоніс, пізнавши між старшин Богдана Хмеля.— Знаєш же, що говорити з тобою не можу інакше, як на шаблях,— наблизився той до столу.
— Знаю і прошу в присутності ось усіх цих старшин прощення, якщо можеш його дати, брате,— поклонився головою Хміль.— Прошу простити, коли можеш. Не лише на словах прошу, докажу в натурі і небаром, коли згодишся, щоб доказав. Адже знаєш, не кидаюсь словами на вітер...
— Та знать то знаю,— зам’явся Максим.— Але ж кістка в тебе обляшена і давно вже...
— Була обляшена, та вся вийшла, брате!.. Прошу сідати отут, коли простив мені,— припросив Богдан Кривоноса.
— Ну, сяду, ну, прощу, а як знову спокусишся і не в той степ повернеш?
— Ось голова моя вам усім,— нагнув Хміль голову, аж оселедець уже посивілий упав на стіл.
— То як звелиш, отамане, і ви, побратими? — обвів усіх присутніх Кривоніс поглядом.
— Не знаю до пуття, в чому ваша суперечка, але на нині думаю, що варто простити йому, коли маєте, пане Максиме, можність,— сказав Сірко прохально, бо з отим прощенням бачив і свій шпарок до зближення із Кривоносом.
— Ловлю тебе на слові, пане кошовий,— попробував усміхнутися Кривоніс і переступив лавку рядом із Хмелем, щоб сісти.
— Вип’ємо, друзі, за спольності, за дружбу і спай кревний! — підняв Богдан надпитий келих.
— Я за такий віват лише повні келихи п’ю,— поставив свого налитого Максим.— І в тому твої підступи, Богдане,— ткнув він вказівцем на Хмеля.
— Каюсь і доливаю, хоч уже п’яний, бо не спав три доби і стільки ж не їв.
Сірко дивився на обох суперечників і все більше захоплювався ними. Хміль подобався тим, що міг визнати свою вину і повинитися, а Кривоніс — у вічі сказати, коли не вірить. Всі випили і закусили, і Хміль знову взявся за своє:
— Так ота похибка, як казав,— продовжував він,— суть гуманність їхня та роздвоєність поспільства, що завжди утримували нас і від підступності, і в тенета заводили завдяки ворожій підступності. Мусимо відцуратися того... Мусимо, гадаю, товариство, на лицарство іти з лицарством, на ножа — з ножем, на меча — з мечем, на келепа і довбню — з келепом і довбнею, а на підступність хижці — з подвійним підступом хижці, і тоді лише вирішення ратства буде божим і праведним!..— говорив він вже, видно, давно ним вислідну істину.— Давні римляни ще в дохристовий час, доведені до відчаю містом Карфагеном, поклялися при всякому виголосі, хоч би й незначному, завершувати мову словами: «Карфагінем ессе делендам!», що означувало: «Карфаген мусить бути знищений!..» Нині ми, брати мої, в гіршому становищі, аніж оті римляни. Отож, мусимо запозичити в них отой поговір їхній, коли хочемо лишитися на землі як окремішність і по крові, і по звичаях, і по обрядності, і по вірі, перетрактувавши його, приміром, так: гніт чужинців на нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!.. І хай ця поклятьба буде над усе і для старшин, і для козака, і для посполитого!.. Амінь!..
— Амінь, брате! — підняв першим келиха, сяючи очима, Кривоніс.— Але...— скривився він від випитої щойно міцної медівки,— скажи, чим маєш потрактуватися зі мною, як щойно обіцяв? — стукав він порожнім келихом по столу.— Скажи!..
— Маю, друже!..— обвів усіх довгим поглядом Богдан.— Коли дозволиш, отамане, то вже й почнемо нашу раду оце,— звернувся він до Сірка як кошового тут.
— Ми, гадаю, будемо не проти? — обвів присутніх, споважнівши, Сірко.— І становище Січі, маю на увазі і вправність, і озброєність козацтва, і становище волості, і поведенція шляхти та оляшців кажуть: пора.
— Поцінюю за обачність,— ледве стримував себе Хміль,— але, прецінь, раджу тобі забути слово «оляшці», бо добру половину з них ти завтра побачиш під січовими хоругвами, коли не вживатимеш отого дражливого слова. А по-друге, я ще нині, коли допоможеш, розішлю універсали із закликом короля до вигнання панів і орендарів із наших земель — і литвинів, і ляхів, які б вони не були, найшлі чи наставлені,— тикав він гарячково в стіл пальцем.— А ошкіриться лях, то посіє ще більше горя, люд наш негайно подесятерить оті твої три з гаком тисячі, та де подесятерить?.. Посотить оте число!.. Чи правду я, Максиме, говорю?..— нахилився Хміль до Кривоноса.— А ти як скажеш, Савую?.. Ти, Лютаю?..