— Та правду, правду мовиш, але лише в тому разі, коли почують, що ти кличеш на всякого пана, а не лише на ляського,— зловтішно дивився Богданові у вічі Максим Кривоніс.
— А то ж як ще?.. Тільки так!..
— Як маму кохам, правда! — встряв і Бурчевський.— Наші хлопи такоже будуть стояти під вашими хоругвами!... Побий мене татарин, будуть!..
— То от, товариство моє!..— вище підніс голову Богдан.— По шляху сюди я завертав яко посланець гетьмана Барабаша, з оцією ось його пайцзою,— показав він за манишкою срібну бляшку,— на Хортицю і Чортомлик. Напував там коней, дякував шляхетно хорунжому за гостинність на Хортиці і подався до вас. Не забув я спитати у пана хорунжого і про Данила та Івана. Чи були там, чи виконують вказівку гетьмана. Тен пан потвердив, що вони вже мають бути з отими зведеннями, що він доручив їм зібрати. Отож,— припаливши люльку, продовжив він, попихкавши.— І Нечай, і Нестеренко, вважаю, вже нині мусять відбути туди, щоб опинитися під Хортицею вночі. Про Чортомлик — не говорю. Там абищиця реєстровців. А на Хортиці слід намагатися наговорити дискретно купу вовни, налягаючи на те, що козаків отут дійсно коло трьох сот, що вони добре озброєні, що чайки просмолені вже і що всі лише ждуть, щоб рушила крига на річищі, яким вони підуть на Стамбул...
«Так ось для чого тобі, пане Богдане, був аж так потрібний отой Стамбул»,— мелькнуло в свідомості Сірка це слово при згадці: «Умілець, ніде правди діти».
— Повторюю, на Стамбул і нікуди більше!.. На Стамбул по домові з донцями!.. Данило і Бут мусять попросити спочинку і собі, і коням, удати стомлених і злобивих на Січ, і дознатися, де і як лежить зброя, ядра, харч. Та найголовніше — дізнатися, скільки достеменно їх отам, щоб ні один не вислизнув із наших рук!.. Розумієш, Даниле?.. Ні один!..— затягнувся Богдан пригаслою люлькою.
— Я ж зі своїми суботівцями та чигиринцями чи й, може, з Кривоносом, або й ще з кимось, як благословите і ви, товариство, і ти, кошовий отамане,— обвів він присутніх чіпким поглядом,— мушу виїхати туди в небарі вже, але так, щоб опинитися під Хортицею також уночі. Поскаржуся, що мене січовики, а особливо ти, Сірку; бо знають, що ти тут за якогось старшого, ледве не побили, всяко глузували і ображали, що, до речі, і вам не зашкодить сказати,— подивився Богдан на Нечая і Нестеренка,— що вигнали, на ніч глядячи в плавні. Думаю, товариство, що на моє гасло, дане хорунжим, Бурський впустить нас на острів, а тоді ми нападемо зразу ж на них зсередини, а ті, кого ти благословиш чи охочекомонно, чи наказом, поможуть нам іззовні,— подивився він на Сірка,— і бог нам Всевишній поможе справитися з отим загоном і полком реєстровців на Хортиці, зробити цей перший крок до волі... Він нам потрібний, як повітря!..
— Досконально так! — тер в захопленні руки Савуй Бурчевський.— Віват, пану Богдану!..
— Хочеш знати, чому починаю з Хортиці? — подивився ще раз Хміль на Сірка.— Що буде в подальшому?..— роблено усміхнувся він...— Хортиця і Чортомлик — святині люду нашого і ніж у спині, поки вони не наші. А в подальшому,— затягнувся замріяно він,— будемо, коли згодиться козацтво, а воно не може не згодитися, домагатися від корони повернути нам наші привілеї, що їх підступно забрали магнати і шляхта. Акцентую, любе товариство, домагатися цього, доки не лишиться з ляхами жодного, як ти, Сірку, кажеш, оляшка, поки і гоноровий лях,— приспинився він,— а в мене вже є домови з деякими, стане під наші хоругви, а не то що отой загнаний і канчуками змордований хлоп. Ось і привілеї короля нашого,— витяг він аркуша паперу, складеного вчетверо, і подав спершу Лютаєві, а той, перечитавши аж двічі, зробив великі очі і передав іншим.— Ховав пан гетьман Іван у гетьманшиних сукнях від поспільства,— додав недбало, слідкуючи за враженням, що робили читання на присутніх — Довелося викрасти моєму козакові, щоб світ побачили вони серед тих, кого стосуються. То що скажете на все, товариство Низове запорозьке? — зітхнув він втомливо.— Хотів би чути тебе, отамане!..— повернув голову до кошового.— Тебе, Федоре,— подивився змовницьки на Лютая.
— Мене? — потяг Сірко повітря в себе.— Мушу сказати, що я особисто цілком одобрюю всі ваші пропози і приєднуюся до них, але як чільник тепер на Січі хотів би і сам поміркувати, і старшин ось послухати, і з козацтвом якось потрактувати, аби уяснили всі будучину,— розважливо говорив він, гамуючи в собі захоплення пропозиціями колишнього соратника по Фландрії.
— Пане кошовий!.. Ознаймую, же це щось окрупнего, побий мене татарин! — не ховав захоплення Савуй Бурчевський, перебивши Сірка.
— А що думає пан писар? — подивився Сірко на Лютая.
— Коли по правді, то вважаю все тут мовлене і на часі, і на порі, і війська краще озброєного і оружно, і душевно, зважаючи на оте викотництво, хто зна чи й буде коли на Січі,— повільно, вдумливо говорив Федір Лютай.
— Приєднуюся і до слів пана Савуя, і до мовлень пана писаря,— крутив Левко Конограй жбанок у руці.— Війська і більше, і кращого на Січі рідко було. Я за пропози пана Хмеля, але, думаю, треба обрати його, може, гетьманом спершу, а вже тоді і універсали розсилати, і до зачинань отих братися,— поставив він жбанок.— Та й холодно ще досить тепер, водний шлях, вважайте, одрізаний.
— Цілком слушно, Іванку,— заговорив до Сірка Левко Кошовенко,— говорить мій співдорадець Чорноморець.— Ще б тиждень, мо’, потриматись, а за той час і вода вивільниться, і обрання вас, пане Хмелю, відбудеться. Я, як знаю вас, певен, що затія оця ваша і щира, і велика, і варта багатьох інших. Чей же, разом перед смертю стояли ми,— нагадав він гостеві минуле у Варшаві.
— А що ж суддя думає? — повернувся Сірко до мовчазного досі, схиленого головою на руку Мартиновича.— Кажи, Лавріне, ми слухаємо.
— Слабою головою не збагну поцінку отому всьому, товариство,— опустив він руку на стіл.— Щось, як мовить пан Савуй, дійсно окрупнего відбувається нині отут!.. Коли нас підтримає поспільство на волості, як запевняє пан Хміль, а я вже вірю в те, то цьому початку лише в історію вступати.
— Я дякую панам чільникам за довіру і поцінок моїх пропоз,— встряв нетерпеливо Богдан.— По-перше, омовлюсь, що я проти виборів гетьмана отут і тепер уже, при живому гетьманові, потвердженому королем, порушується основа нашого змагу за оті королівські привілеї і права, а ще, що вибори гетьмана на Січі будуть вважатися як січові, а не посполу всього,— заперечив Хміль думку Конограя.— Дякую братам Левкам і одному, і другому, але це була б чвара і міжусобиця між нашим людом, чому приклад уже мали-сьмо не один, а тому захід цей неприйнятний. То що ж все-таки скажеш напослідок і ти, пане кошовий? — звернувся після хвилинної мовчанки Хміль.
— Не маю підстав перечити, але деталі подальшого, вважаю, мусять бути докладно обмірковані,— споважнів зовсім Сірко.— Як і коли ви вважаєте, пане Богдане, ми мусимо відкритися про все кошовому козацтву і решті старшин, відсутніх отут?
Говорив і переконував усіх Хміль, радили різне обидва радці, писар, суддя, бунчужний, а Сірко знову і знову доскіпувався до найдрібнішого, зважував чи додавав своє, переконував і переконувався сам, обгрунтовував і слухав обгрунтування інших, і ота поведінка свіжообраного кошового все більше і більше додавала впевненості, що в слушну годину обрала Січ його ватажком, що під надійним чільством опинився Кіш, і то не Кіш уже, а — цілих два, коли врахувати і всі острови навкруг Микитівської Січі.
— То що ж, товариство!..— по чималому роздумі і тиші за столом заговорив знову Богдан Хміль.— Будемо виконувати несхитно оту римську приповідку, що узгодили: «Гніт чужинців на всій нашій дідочній землі мусить бути докорінно знищений!..»
— Будемо! Будемо! Будемо! — тихо, як заговір, повторили всі свій рішенець.
— Я склав ось поклятьбу ще,— вийняв сотник якусь цидулу,— волів би, щоб те схвалили гідним для кожного старшини, козака і посполитого. Адже не лише старшини мусять присягатися перед своїми підпільниками, але й підлеглі мусять дбати і пильнувати за собою і старшинами про хосність людові і краєві із їхніх вчинків...
— Я думаю,— спинив Богдана Сірко рукою,— що коли це поклятьба, то, гадаю, добре було б послухати при святому отці і, може, дякові тутошньому...