Іслам навіть гарем і гаремницю залишив, заклопотаний отими втратами. «Ні, похід зимою не може дати того, що дає він весною чи влітку,— роздумував він на ходу.— Діждати б скоріше вже весни, а тоді і Ляхистан, і отой козацький привідця зустрінуться з ним, Іслам-Гіреєм, і не поможуть їм ні берати, ні буздихани!.. Правда, ослабнуть за зиму аж геть коні-бахмани, весна затопить стежки, переходи і переправи, але ж... був би мед, а мухи і з Багдада прилетять!» — втішався він, вчасно пригадавши отой поговір.
І не дарма покладався на весну. Вона не обманула зискливих передчуттів і сподівань хана. Та ще і як не обманула!.. Сам Химельницькі прибув до нього!.. Прибув, правда, не з великим хараджем і даниною, але оті його пропози були такими вчасними і заманливими, що він, Іслам, навіть не міг витримати озвичаєного тижневого терміну перепочинку гостя з дороги, як велося в палаці, і прийняв його і сина-закладника уже на п’ятий день.
Не спитав, звідки в того берат і буздихан, не сказав, що ждав його, а вдавав невдоволеного отією морокою його пропоз і милостиво приймав лише з поваги до його особи... По звичаю, розпитував про погоду, про життя-буття, про родину і близьких, оповів похвально про колишнього гетьмана Січі Танаса Болюка і його обозного Максима Гулака, що були прихищені ним, ханом, отут колись та прославили себе і в його алаях, і в лавах славнозвісного Амурата Четвертого в поході проти персів, заслуживши тим і оздобленого опаловим камінням пернача і дорогого бунчука... Згадав і Карпа Півторакожуха, колишнього гетьмана, якому він, Іслам, віддячився за тодішній притулок на Січі... Мовчав, щось пригадував і знову говорив краплями. Що Півторакожуха був розбитий на річці Мерлі гяуром Яремою, що він, хан, також прихистив тоді у себе гетьмана і навіть схоронити того дав, як побажав, у дубовому кадубі від макового берчу...
Справу з поміччю Химельницькому алаями також розтягував надовго, торгувався, вирішував, зважував, але відмовити не посмів, хоч і був певен, що «зиску собі не матиме, що, навпаки, понесе збитки й урон», проте, «поцінюючи дружбу і братерство зі славним делібаші, він, порадившись із радцями, щось вирішить і чимось допоможе»... А ще за п’ять днів покликав гостя знову і запевнив того, що його дружба справжня, що син Тиміш буде в нього в палаці найдорожчим гостем, що його друг Тугай-бей, перекопський мурза і сусіда, зголосився піти в поміч козакам на Ляхистан уже весною, як вони домовляться між собою...
Не ознайомив хан Іслам-Гірей Богдана Хмельницького лише з отими настановами, які він давав Тугай-беєві: «Підеш і битимешся, аж доти, доки ляхи будуть переможені, але отоді вже і спинишся, вимагаючи і від ляхів, і від козаків данини...»
Пили і заїдали домову довго, однак про похід мови не було. Іслам-Гірей теревенив про підступи шляхти, про їхню намову і його самого, і його мурз та беїв проти них, урусів, хвалив одалісок свого гарему і обіцяв Химельницькому після перемоги подарувати найкращу з них...
— Маєш берат до Тугай-бея,— дав він Богданові знак із власною печаткою-тамгою.— Домовишся про решту із ним, а про нашу домову помовч. Я більше допоможу тобі отак, аніж відкрито,— сказав на прощання і підніс в подарунок Хмельницькому в багато інкрустованих піхвах криву шаблю.
Дув попутний вітер у спину, як від’їжджав Хміль із палацу хана. Проводжали його нукери і син Тиміш, а на Перекопі зустріли і сам Тугай-бей, і Субан-гази, і Арамадан-бей, і мурзи, і аги. Зустріли приязно і пригощали по-ханськи — смачними винами, багатими наїдками. Ось тільки, запобігливість сіяла сумнів.
Скільки не оглядався, від’їжджаючи, а його домовники все стояли на горбі вершниками на конях і проводжали очима.
«Щирі вони чи лише вдають таких? — відгадував Богдан, їдучи вистояним конем додому.— Удача чи невдача жде мене по оцій домові? А-а,— вирішував зрештою.— Бодай ножа у спину не встромлять, поки змагатимемося з магнатами. Справді-бо, хто ж піде по ясир, коли біля двадцяти тисяч буде коло мене?»
64.
А тим часом розповніла на дармових харчах мусульманська Туреччина приглядалася до щойно ущухлих кривавиць у Європі, до взаємин між втягнутими у ті кривавиці державами і змушувала мужів своїх думати-гадати, як повестися з тою ж таки Європою. Днями візир Азем-паша приймав посла Московії Кузовльова, котрий клявся ім’ям свого патрона царя Олексія, як і ім’ям християнського бога, що Московія зацікавлена в щирій і довічній дружбі з Високим Порогом, що в них є спільний ворог — Ляхистан, на якого й належало б ударити спільно: Московії — зі сходу, Високому Порогові — з полудня.
Думка спокуслива і цілком зрозуміла: Московії хочеться розширити свої володіння за рахунок Смоленщини, а там, гляди, і інших земель, належних нині Ляхистану. Але ж хондкарові і його Високому Порогові відомо й інше: в цей самий час у палатах Московського Приказу сидить щирий прихильник християнства, посланець короля Владислава Адам Кисіль і клянеться у вірності Корони Польської цареві Олексієві і дискретно підмовляє боярів навернути молодого царя на спільний похід на агарян, яко противників Христової віри і ворогів обох держав.
Що буде, коли султан пристане до намови Кузовльова, і що — коли відкине її? Московія не на жарт міцніє. Після достойного лише азіатів підступного заволодіння Новгородською і Псковською республіками, після не менш жахливого й кривавого приєднання Казанського та Астраханського ханств вона почуває вже себе імперією і що не день, то відчутніше силиться довести це світові.
Чи варто іти їй в цих далекосяжних намірах назустріч? Еге ж, чи варто? І що буде, коли Московія домовиться з Ляхистаном і піде сукупним походом на Високий Поріг?
А ще ж... А ще ж он які дива розповідають про самого царя. Якийсь боярин Стрежньов і окольничий Проектов до хрипоти в голосі сперечалися, подейкують, з чільними людьми Корони Польської із-за написання царських титулів, яких у нього є вже на цілий аркуш. Не вистачало одного — «самодержець», і з-за того самодержця зчинили цілу бучу. Про те ж, що в сорока храмах Москви щосвята кадять фіміам і співають під бердишами государевих стрільців цареві-самодержцю осанну, і говорити не доводиться. Те всі стверджують і запевняють: такого пошанування царя і такого страху перед царем не знав ще світ.
Лаштували йому, ще молодому цареві весілля. Стараючись догодити, привели бояри й поставили перед світлі очі монарха аж двісті наречених — хто доньок, хто кревних, аби породичатися. Олексій, розповідають, відібрав лише шість, всі інші змушені були піти в монастир опороченими. Не ліпшою виявилася й доля відібраних. Лише одну залишив цар, доньку Рафа Всеволожського, котра, лишившись наодинці з помазаником божим, чи то зі страху, чи на радощах втратила свідомість. Зумисники, сподіваючись, що місце може звільнитися для їхніх доньок, обізвали нещасну хворою на падучу, і розгніваний помазаник божий і її, і всю її рідню відпровадив «неісходно» на каторгу. Що повівся отак із гаремом — нехай. У нього, хондкара, теж всяке буває з ним. Але чому возвеличує себе так? Чи не хоче сказати тим, що він стоїть, чи принаймні хоче стати вище за хондкара Високого Порога?
Ні, ні, з таким не випадає єднатися і тим самим допомагати вознестися ще вище.
Із Мерефи на Січ спішно вертався Левко Кошовенко після похорону своєї і колись Сіркової матері Катерини. Вертав не сам. Вів із собою вершниками дві сотні охочекомонників, над молодшими з яких об’явив себе ватажком-сотником отой Сірків швагер, Данько Гунда-Кривошапка...
Прихопив із собою Левко і небожа, Орищиного сина, тонкого, як очеретина, Остапка Говдю, яко джуру свого... Правив і балагули за собою із пастромою, сухою рибою і сухарями із малаїв-хлібин, правив і селітру та поташ, що вдалося дістати з допомогою Івана Дзиковського, що став уже Острогозьким сотником...
А на щойно звільненім козаками під орудою Богдана Хмельницького острові Буцькім, з якого не втекли ні жовніри, ні реєстровики в ту ніч, били вже з досвітку до запізна ковалі в кувалди, клепали ножі та мечі і гартували їх в Осокоровому озері... Били з усієї сили, не боячись, бо надійно тепер був обставлений звідусюд острів Буцький бекетами і дозорами.