— Нічого, Левчику, нічого,— підводячись, відповіла прийшла і, перекинувши через плече торбину, а на руку — одежину, пішла до вказаного хлоп’ям двору. Коло воріт чомусь довго роздивлялася, заглядала у двір, відходила і знову роздивлялася, поки нарешті сіла під тином, видно, вирішивши чекати господарів.
— То ви... тут будете? — несміливо запитав Левчик, що з юрбою дітей підійшов до неї.
— Тут, сину, тут... Ідіть бавтеся, а я посиджу сама.
Сідало десь за дахами, горбами та могилами обважніле сонце, кидаючи крислаторослі тіні на схід, мукали стомлено корови, несучи обважнілі вим’я з псовиськ, рипіли мажі за напівсонними, зайнятими ремиганням, волами, спадала денна смага...
— Добридень, пані осавулова, і тобі, посестро! — підвелася навстріч господарям, що верталися з царини, Домна.— Не відмовтесь послухати моє слово, як ласка ваша...
— Чого ж відмовлятися, дочко? Вислухаємо... Заходь до господи,— розглядала запилену і бліду подорожню осавулиха.— Бачу, не зблизька ти до нас, присідай,— поблажливо, трохи втомлено, запросила вона, як зайшли в світличку.
Домна не чекала такої прихильності. Зневірена багатьма невдачами дотепер, вона так зраділа, що не знала з чого й починати, та осавулиха, видно, зналася на людях, бо, помітивши те, допомогла:
— Куди й по що, добра дівчино, путь держиш, цікава послухати?..
— Та як вам сказати, паніматко? Й сама не знаю гаразд... Ішла, поки йшлося, а тепер хотілося б десь найнятись, та не потраплю, кому б я потрібна була у вашій Мерефі...
— Злагоди-но, Орисю, вечерю,— наказала мати поважно дочці.— Там у льосі молоко і ряжанка, а на кабиці — коржі,— докинула вона, продовжуючи слухати.
— Може б, найняли мене?.. Робити я все умію і охоче робитиму...— не знала Домна, як переконати господиню у своїй страшній нужді. Адже, хоч би й що, вона мусить десь улаштуватись тут поблизу, коли не пощастило в Мотрі.
— Найнятися до нас, дівчино, не можна. У мене, бачиш сама, донька, слава богу, помічниця вже, та й хлопець підріс — догляду не потребує...
— А я жнаю цю тітку,— вмішався Левчик, влетівши в хату з вулиці.— Вона нам колжі від жайця давала...
— От і добре, що знаєш,— посміхнулася господиня.— Ти краще біжи та скажи Орисі, щоб вимила тебе коло корита, бо весь бруд на вулиці на себе забрав,— докорила вона хлопцеві і, помовчавши, ніби щось обдумуючи, встала з лави, підкотила крайчик убруса на столі і пересіла.— Сідай і ти — трохи підвечеряємо, бо в нас ще порання чимало,— припросила вона гостю до столу, як Оришка наставила їжі...
Повечерявши, господиня забідкалася поранням, що ждало на неї:
— Та ти ж куди це? — запитала в гості, коли вже виходила до того порання.
— Хочу ж допомогти вам, як дозволите...
— Ми й самі, дівчино,— розчулилася осавулиха.
— Дозвольте, паніматко, я не стомилася.
— Хай, мамо... Ми нарвемо буряків та хопти свиням,— попрохала Орися.— Пішли, сестро!..
Пізно ввечері, як усі вже вляглися спати, Домна, випитувана господинею, розповіла про своє життя. Приховала лише Дмитра в тій оповіді, сина та нічну пригоду в Мотрі під Мерефою.
Поснули всі досить швидко, лише Домна переходила о спогадах все нові й свіжі шляхи свої, знайомі й чужі місця. Як і завжди, все починалося з рідної хати, утоптаної роками стежки на город, крислатої кислиці коло криниці, дитячих немудрих радощів і втіх, вкрадливого, нікому не відкритого кохання і тієї як хмелем споєної ночі, коли страшним вихором зграйних круків налетіли людолови, навіть проснутися не встигли люди, як уже палало в огні, стогонах, зойках, розпачах зашморгнуте волосяними арканами село.
Коротка літня ніч, зате швидка людська пам’ять. Геть усе згадалося Домні в новій оселі. Либонь, аж під ранок заснула.
В щоденному поранні по двору, в городі, у полі, в молотінні та віянні прийнята людьми Домна незчулася, як і літо майнуло... Жила, відроджуючись втіхою, що близько, поруч, живе і він, її рідний Івась, треба лиш витримати, почекати, не зрадити своїй обіцянці бути обережною, і таки доможеться свого. Поволі звикала до осавулової сім’ї, а та — до неї. З Оришкою так заприятелювали, що навіть їсти одна без другої не могли. Часто по трудах і клопотах, як дівчата лагодяться на вечорниці до когось, Оришка просить, бувало: «Підемо, сестро, вдвох, бо одну мене мати не пустять!» Та Домна, жвава й весела, при цих словах завжди засмутиться і, хоч що, не піде. Не йде в таких випадках і Оришка, а матері з того тільки втіха, бо рано ще її доньці по вечорницях шастати. Проте оця постійна відмова і Оришці, і її матері згодом видалася незрозумілою, дивною, повсякчас натякаючи на щось їм незнане в житті Домни, вже геть дозрілої дівчини...
Одного разу осавулиха, боячись, що донька ще отак засидиться в дівках, таки вговорила прийняту:
— Пішла б ти, хоч подивилася... Не сподобається там — вернетесь. Чей же не вкрадуть тебе хлопці?..
І Домна здалася на вмовляння господині, від чого Орися не знаходила слів, бо таки дуже вже хотіла туди з набридлого дому. Співають дівчата за кужелями, за прядками, за шитвом, а хлопці сітки в’яжуть, колодочки до ножів майструють, грушеві люльки і цибухи довбають та мережать дрібною в’яззю. Коли ж спів притихне, жартами та дотепами перекидаються, діда Ничипора слухають оповіді, з яких не розібрати, які є дійсність, а які вигадка...
Домна мовчить, як чужа тут, хоча знає вже чимало Орищиних одноліток і знайомих дівчат, та й хлопців уже деяких розпізнає. І на ту мовчанку її, на ту осмуту звернули увагу вечірники, бо ж ні слова за вечір від неї не почули, ні усміху не зауважили... Хлопці навіть пробували розважити її дотепами, та, помітивши, що та не відповідає їм, примовкли.
По отому шарваркові, що ведеться безладно на всяких вечорницях, котрийсь із хлопців, вибравши момент, одиноко завів давню думу про Микошинського:
підтримали кілька голосів заспівника, що, таки осмілівши, ввійшов у голос.
наповнили непросту хату дівочі і парубочі голоси, сплівшись в суцільну тугу. І полилися журливим переливом, вирвавшись, мов кипінь з посуди, в довкілля з хати пісенні печалі й радощі...
Домна слухала ту думу і, як ніхто, бачила неволю, пов’язану налигачами на нескінченно довгій степовій сакмі, і ніби відчувала, як пшакає з-під ніг, крізь побиті оструплені пальці отой розмелений копитами, колесами і людськими ногами порох доріг... Лежать вони, крутяться і в’ються в її пам’яті, як таволги довгі і вкривавлені...
— Ти б не журилася та підтягла б своїм голосом нам, сестро,— звернулася котрась до Домни.— Голос у тебе, чула Орися, хороший...— вмовляла вона та й не рада була, бо та не знати з чого розплакалась, схопила раптом шитво та — з хати... Не запрошувала її більше на вечорниці Оришка, не нагадувала про ту пригоду їй і господиня, бачачи в тому якусь таємницю недоторканну...
А час ішов... Давненько вже чекали осавулу додому, а його все не було та й не було... Щоправда, особливо не допитувалися, бо ж звістку про нього мали — то з походів, то з паланок та зимівників або й з подніпрових ловів... З розповідей господині та Оришки, оповідань сусідів Домна знала вже, що чоловік він крутий, собі на умі, як говорять, але доброго серця, і тому чекала отієї зустрічі з ним, що мала щось вирішити на краще і в її, Домниній, долі. Особливо тішило її те, що він прихильний до бідних і покривджених, до невільників-визволенців, бо сам аж двічі був ним...
Та ось і він у хату...
— Чував, що ти служку взяла собі, паніматко,— кинув він глузливо-злий погляд на дружину, переступивши поріг.— Прислуги, бач, захотілося до невтерпу?..— зміряв він неприязно зблідлу Домну.
— ...Не за плату я, ваша милість,— ледь не плачучи, вступилася вона за господиню.— Не за плату... Паніматка змилувались наді мною, притулок дали, спасибі їм...