— Змилувались!.. Сама притулку попросить,— метав він злобу на дружину, кидаючи на піл кунтуш і шапку.
— Цьому я виною, любий господарю,— звела до нього руки Домна.— Тож пожалійте вашу господиню за добре серце... Я піду від вас,— метнулася вона по хустку та свитку.
— Таточку!.. Татуську! — вбігла в хату Орися.— Приїхав-таки! — випалила вона і зупинилася, зрозумівши той негаразд у хаті.— Ти Домашку свариш чи матір?..
— Він завжди так: не спитавши броду, лізе у воду,— обізвалася господиня.— Розкажи йому, дитино, може, трохи остудиш,— підійшла вона до Домни і поклала руку на плече...
— Ну, коли ти Паливодина, то пробач, хай так і буде,— винувато і ніяково згодився господар.— Та не наймичкою, а першою дочкою будеш у нас! — не знати кому говорив він це: дружині чи Домні.— Козакував я охочекомонником у нього... А тепер...— переждав для врочистості,— кошовим наказало товариство бути,— скупо похвалився він.— Обділи її, Катре, найкращими дарунками,— показав на клунок, що привіз із собою.
— Кошовим... тебе? — і зраділа, і злякалася, перепитавшу, дружина.— Вибори були, чи що?..
— А то ж як, сам назвався?.. Як не відмовлявся від тієї рахуби, не помогло.
— Відмовлявся? — не вірила Катерина.
— Ось хрест — відмовлявся! — перехрестився він.— А калюкою обшмарували кляті діди так, що ти б нізащо не впізнала мене...
Тішились всі по тому випадку. Катря тим, Що відтепер називалася кошовихою, Орися та Левчик — тими гостинцями його, а Домна як на світ народилася по всьому, бо повеселіла, і не взнати було її...
— ...Довелося всюди побувати мені: і в походах, і в перепалках,— чула Домна його оповідь дружині на призьбі під ганком.— Ще й тепер не оговтаюсь, сиріч, не прийду до себе по тих конклюзіях всіляких. Аж у Чорногорії, сиріч в Трансільванії з князем тамтешнім, Табором Бетленом, побути довелося, ледве живими бог виніс... На погребінні Барабаша мало не всі владики були,— почула Домна згодом.— Прочан зібралося — видимо-невидимо!
Отак і йшло тепер її життя в родині кошового — то в радощах, то в печалях... Свята скрашували його, будні обтяжували, але терпіти можна було. Не потерпали, що завтра потраплять у ясир, хоч не відкидалась і така можливість, бо доставали нерідко сюди і людолови, і прихлібці-жолдаки та жовніри, і навіть боярські збіглі здирці-обирачі... Ззовні ніби жилося Домні непогано, але в «годованки», як називали її тепер у Мерефі люди, разом з отим видимим для всіх гараздом, було й своє життя, підспудне, приховане, печальне. І чим більше воно було таким, тим старанніше вона ховала його від людей, навіть приязних до неї і її долі...
Одного разу таки не стримала вона в собі отого невгасимого бажання, що терзало й мучило її, кликало й лякало. Переплела наспіх косу, накинула на плечі хустку-главотяж, подаровану господарем, та й гайда. Спершу ледь не бігла, а вже як зближалася з дворищем Мотрі Гундихи, сповільнювала кроки, відчуваючи, як спутує їх кострубатий страх, поки таки зовсім не стала як укопана в одному місці, бо дух забила ота схожість тину. Не той, а серце спинилося, стишилось. Згадала оту вузеньку вуличку, перекалок, сиру й туманну ніч, підхмелену постать у темряві, крик дитини... Так, ніби все те тепер було перед нею, а не там, в севрюківщині. Ледве віднайшла в собі силу зрушити з місця...
Ось і двір свіжим живоплотом обнесений, і перелаз новенький, і стуракині-тополі піднялися й вигналися. Підійшла, глянула, навшпиньки звівшись, прислухалась через тин і — завмерла. На порослому пагорбку перед хатою під таганком горить багаття, навкіл сидять безладно гості, а всередині — він, здається! Аж дух забило, аж серце завмерло, як побачила. Невже ото так підріс?!. Боженьку, який гріх непростимий!.. Свят-свят!.. Спаси й помилуй!..
— Сюди, Івасю, сюди! — кликала котрась до себе хлопчика, витягаючи навстріч малому руки.
Пішов слухняно, осміхається...
— Тепер сюди. До мене, любий,— забігала з іншого боку.— Дам жижу тобі,— показувала вона припалену галузку. Хлопець, мов те каченя, перевалюється з ноги на ногу, дибає, поспішає до простягнутої йому жижі, перечіпляється в траві і розпластано падає...
— О господи! — виривається з грудей Домни.
— Гоп! Гоп! — вимовляє він.— Гоп! — повторює, зрозумівши, що то він викликав тим «гоп» цілу бурю реготу, виляску навкіл. Домну, мов таволгою, порють ті виляски, мов гострий ніж забивають у серце отим знущанням...
— Добривечір, добрі люди! — роблено-приязно привітала забавників Домна зблизька.— Чи не було тут Орисі-кошовички? — впилась вона очима у малого.
— Не було... А хіба що? — зробила великі очі Мотря, пізнавши в прийшлій колишню подорожню, що втекла вночі.
— А ми... вже саменькі ходимо? — вхопила та малого раптом на руки і зачукикала.— Вже саменькі, бо чималенькі,— вп’ялася цілунком у личко дитини, і так же раптово й різко поставила його на землю, тримаючи за рученята.
— Не навик він до чужих,— заздрячи отій шальній пристрасті прийшлої, пояснила Мотря, беручи хлопця на руки.
«До чужих! — почула Домна гіркоту, насилу гамуючи сльози.— Треба скоріше тікати, бо пропаде все»,— мелькнуло в її свідомості.
— Піду, бо й так забарилася. На добраніч! — гукнула здивованій юрбі гостей уже від перелазу...
Тільки на вулиці, як відійшла трохи, дала собі волю. Світу не бачила за сльозами, захлиналася плачем, тряслася, як у пропасниці від задавленого в собі стогону-крику. Навіть там уже, на подвір’ї кошового, неспроможна була вгомонити себе.
— А цьому наса тітка плаце?.. Мозе, Лябко вкусив? — допитувався Левчик.
— А чого б же то, справді? — кинулася здивована Катерина до кухні.— Що сталося з тобою, дитино?.. Хто образив тебе?..
Домна так заридала по тому, що не могла і слова вимовити, а господиня пригортала її до своїх грудей, гладила по голові, як малу дитину, і нічого не могла второпати.
— Висповідалася б ти, дівчина, чи що? Горе своє виказала б комусь. Бо серце обливається, коли дивлюся на тебе...
Вгамувалася Домна лише тоді, як прийшла Оришка.
Бачила господиня й те, що вона ледь на ранок задрімала тієї ночі, бачила й у наступні дні, як ота біда кровоточила в ній. А Домна навіть у сні відчувала, як возився коло неї Івась, просився на руки, горнувся до грудей, обіймав за шию, пестився... Кілька тижнів вона лише й жила цим маренням, І боляче, і одноразово тепло було від того в неї на душі.
Перед самим Спасом неждано-негадано до кошових завітала Мотря з дитиною. Домна йойкнула, як загледіла їх із хати, і геть пополотніла.
— Що там таке? — тільки встигла вимовити господиня, як на порозі вже стояла гостя. Катерина не дуже й знала її, хоч бачила не раз і на базарі, і на царині, і коло річки.
— Добридень вам у вашій хаті!
— Добридень. Проходьте, будьте гостею.
— Такі, як я, гірше татарина. Гундиха я, з викотців, може, чули?
— Чом би ж не чула? Чоловіка вашого знаю, та й вас бачила не раз.
— З дитиною кручусь, по господарству, самі знаєте — одна... То й завітала оце погомоніти.
— Кажіть, послухаю. Ви, челядь, підіть надвір, хай ми поговоримо тут,— сказала ласкаво і ніби вибачливо Катря, помітивши незручність гості.
Схопившись за руки, діти стрімголов подалися з гуркотом із хати, аж Домна з того утішилася...
— ...То ото я й кажу, пані-господине,— з найголовнішого почала Мотря.— Доглядаю його, а сама думаю: чи ж воно буде моє? І мати може признатися якось, і родичі відшукатись. А до того мені незабаром бог дасть, може, помітили, самій справжньою матір’ю стати, то буде одно рідне, а друге — годованець... Всякого горя можна нажити, як то буває зчаста. Побоююсь і того, що про своє буду більше піклуватись, ніж про нього, мимоволі його кривдячи. А це хлопець, не встигне вирости, уже, вважайте, і нема його...
— Це правда, Мотре. Скільки ж йому тепер уже?
— Десь штири, по Покрові буде, як знайшовся. Охрестили, Івасем назвали, бо чи хрещене воно було, не знаємо, а прізвища його... теж бог знає.