— Все то правда, Мотре. Тільки я думаю, що печалитися тим аж так намарне. У хлопців, вважайте, доля однакова, та й наша, жіноча, від неї не дуже краща. Отож і про нього: чи буде він ваш, чи хоч би й знайшлися, як кажете, йому рідні батьки, то й ті, що виростили, не стануть чужими. Подумаю я про дитину, а головне, чоловікові скажу.
— З тим і прийшла я.
— ...Може, як на те піде, то й Січ ним заопікується. Чула, що беруть туди подібних, ростять їх там і навчають на кшталт турецький. Лише ото ще трохи рано його до січових мордувань приставляти.
— Вечеря готова, мамо,— ввійшла до хати Оришка.
— Клич всіх сюди та й повечеряємо.
За вечерею багато чого переговорили: про почуті новини, про дороговизну, про голод по селищах, особливо на Подніпров’ї, про ясирі та гвалти жовнірів, про те, що «як помажеш, то й поїдеш»...
— То ви ж, пані-господине, майте на увазі те, що казала вам,— попрощалася Мотря, взявши хлопця на руки, але тут-таки й поставила, бо тяжкий...
Домні немовби щось обірвалося в грудях по отому прощанні гості.
«Признаюся в усьому, розповім. Кошовиха добра, не подивується отому гріхові моєму»,— думала вона про господиню, та, коли доходило до зізнання, знов брав її страх і сумнів, тож і ховалася з тим.
Одного разу, за сніданком, господиня згадала про Мотрю:
— Дитиною журиться Гундиха. Своєї сподівається скоро... Я б сама взяла того хлопця. Левчикові до пари, та коли ж, боюся, чи наш батько на те піде.
— Візьмемо, мамо, тато нічого, крім доброго, не скажуть,— вхопилася за це до всього жаліслива Орися, не помітивши завмерлості в лиці подруги-годованки.— Візьмемо...
«Надоум, боженьку, її, спасенну»,— повторяла про себе Домна.
— Не знати, чи лише від нас те залежатиме. Може, товариство писареві прирече піклуватися цим. Він же й бездітний, здається. А ще можуть і війтові тут доручити та райцям... В покійного писаря вже ріс один із таких. Та й Кривошапко-Гунда ще ж не сказав свого слова. Хто воно там в таку пору? — почула вона стуки та шарудіння на ганку.— Вискочи-но, Орисю!..
— О боже!.. Богородице свята!.. Орда!.. Та-та-ри-и! — смикнувши до себе щосили двері, зойкнула і стала, як прибита до стіни, дочка.
— Що з тобою? — встала сердито із лави мати.
— Ор-да-а!.. Та-та-ри-и!— видушила з себе Орися, вирячивши перелякані очі.
— Свят, свят... Що ти верзеш?! — пополотніла посеред хати зі сплеснутими руками кошовичка. А за мить кинулася в кухню до кочерг.
— Добридень, пані кошовій! — почула вона на порозі світлиці рідну мову.— Гостей приймайте з коша, від пана господаря.
— Спаси, боже, і помилуй! — поставивши наспіх в кут рогача, перехрестилася вона і, отямившись, спохопилася: — А-а-а! Просимо! Просимо! — не вірила своїм очам.— Проходьте, будь ласка...— кинула вона докірливий погляд в бік Орисі.
— Я не сам, добра пані! Гостя вам привіз. Татарина пан кошовий до худоби прислав, бранця...
— Татарина? До худоби? — ніяк не могла вона второпати.— Оце оказія,— глянула насмішкувато на челядь.— Ану, який же він там? Кличте! — споважніла вона, облегшено зітхнувши.
Козак відхилив двері у сіни, поманив пальцем когось, і через поріг на цей жест переступив незграбно у хату татарин.
— Сабаних хайр олсун! Топлого ранку! — забелькотів згодом, розгледівшись і склавши долоні проти грудей, гість.
— Всю путь його вчив вітатися,— встряв козак, пояснюючи оте вітання.— Сказано — татарин!..
— Проходь, проходь уже. Оце його ти налякалася, Орисю? — посміхнулася Катерина, розглядаючи прийшлого.
— Хіба ж я знала, мамо, що вона...
Всім у вічі впала бідненька смугаста одіж, неквапність у рухах та ляк в очах бранця, що перебігали по хаті з одного предмета на інший. Мовчазно виждавши, татарин зі складеними на грудях долонями низько нахилився до господині, потім до Орисі і Домни, а вже потім, обдумавши щось, зробив уклін і Левчикові, аж той почервонів від сорому. Випроставшись, він глянув на козака, ніби питався в нього дозволу, і забелькотав щось до кошовички, відгадавши в ній господиню.
— Він каже, що радий вам служити, паніматко, і вашій родині всій також,— товмачив козак татаринові речі.
— Дякую і йому, і вам,— не знала, що говорити в цій церемонії Катерина.— Сідайте в нас гостем і пришельця просіть.
— Негоже, пані-господине, йому таку шанобу виказувати, чей же бранець він у вас, наймитом буде... Наших вони за ніщо мають.
— Та воно, може, й так, козаче. Але хата наша всякому прийшлому гостинна має бути, то... просіть!
Левчик перший зареготав, як татарин, сівши на лаву, куди йому вказав козак, чудернацько-скоро підкорчив під себе ноги, совався і кректав, аж поки таки всівся по-своєму, поважно оглядаючи челядь.
— ...Людей відпустили старшини зразу: і наших, і литву та московських оце з лиману, де ото перестріли їх засідкою. А цих,— глянув на татарина,— частину в полон узяли, а частину до аллаха відпровадили, бо супротив страшенний чинили... Казав мені по дорогі, що тікати не буде, бо що не з медом жилося йому в бея, а що хоче пожити в наших людях та мови навчитися, бо дуже в них великий попит на товмачів. Про те ж і в кошового просився на Січі...
— Кичук-чучук,— раптом заговорив бранець, розпливаючись у посмішці до Левчика.— Гюзель кичук, сулул гельбурса,— простягнув він руку до нього.
— Кличе тебе до себе,— пояснив козак.— Та ти не бійся, то він тебе боятися має,— іди до нього сміливо.
Левчик після короткого вагання розглядливо підійшов, видерся на лаву, якийсь час мостився отак же, як ото татарин, і, нарешті, сів також з підібганими ногами поряд з татарином, тому на втіху.
Дорослі всі розмістилися навкіл столу, і татарин навіть поплескав малого по плечу, щось белькочучи по-своєму. Та ось несподівано для всіх у розмову втрутилася Домна.
— Насіл чигір мали?
Татарин різко й здивовано кинув поглядом у її бік, виждав і з якоюсь особливою радістю та шанобою відповів:
— Бем есирим Сабрі... Сабрі,— вклонився він запопадливо їй.
— В таке й повірити тяжко,— піймавши звернені до неї погляди, сказала збентежена Домна.— Цей татарчук, здається, оборонив мене в дорозі з ясиру від цілої тічки собак. Неймовірно, а мабуть, так.
Сабрі розумів, що мова йшла про нього, кидав оцікавленими поглядами то на одну, то на другу з жінок, а догадатися, про що говорилося, не міг. Проте він помітив, що ота Домнина мова щось означала важливе і небуденне. Після сніданку і пригощення Катерина розподілила челяді дарунки від чоловіка. Найкращу малинову хустку вона віддала Домні, втішаючись.
— А тобі, Орисю, від батька кульчики до вух.
— А мені? — непокоївся Левчик.
— Для тебе в мене ось яка штука,— похвалився козак і подав хлопцеві штудерну, вцяцьковану татарську шаблю.— ...А у вас тут, бачу, спокійно, нівроку,— споважнів по всьому він,— бо там таке твориться, що й переказати тяжко. І татари, і турки, і ляхи полюють на нашого брата. Тих вписують у реєстри, тих виписують, розбрат та сварку сіючи, а, попри все, Січ росте, шириться, міцніє. Аякже! Куди ж подітися, як не на Січ, жебрачникові? Оце, як запросив нас до оборони круль проти турків та татарів, так під Хотином козаки і жовніри розбили їх наголову, і коли б не можновладці, що зразу ж замирили з турецьким султаном, то ми б... Ех, не таланить нам! Ненаситна утроба в магнатів отих. Замирилися, та до нас, хотіли роззброїти, так гетьман Сагайдак, не дурним бувши, наказав нашим відійти, а посланих заповзятливих рейтарників та жовнірів роззброїти. Геть рознесла їх козацька сила, змела, як пісок отой!
Того ж таки дня Левчик оббіг всю околицю, показуючи дарунок і оповідаючи про живого татарина і козака, що «што бушулменів жабив», а в Мотрі, несучись поспіхом через перелаз, на радощах розпанахав штанці, та, не звертаючи уваги, хвалився:
— У мене і шабля, і таталин є... Зивий таталин, їй-богу, зивий!.. Хай тобі мій піштоль буде тепел,— обрадував він на прощання Івася.
Вечором він вернувся додому з розквашеним носом — хлопчики не повірили йому на слово, проте не плакав, а хвалився, що всіх він побив ущент... В похвалі мусив пояснити, де подів пістоля, і коли сказав про свою щедрість, то так і не второпав, чому тітка Домна так палко його пригорнула: