— ...Та ще ж більше двох тисяч визволили від агарян ясирників,— додав досі мовчазний ктитор Василь Сом.
— А зброї всілякої та статків чому не рахуєте? — вкинув і своє слово писар, доминаючи вареника зі сметаною.— Вельмишановний наш гетьман,— крякнув він,— надто зобижений товариством нашим. На приятельському ринштоці сакраментально, похваливши доблійство козаків, верещаками і баймусами обзивав. «Мусив,— каже,— суплікуючи через ваше непослушенство Роставицьку угоду підписати зі шляхтою на глум та біду люду посполитого...»
— Гетьмана і в мішку не зловиш...— вкинув несміло Гунда.
— Еге ж,— підхопив ктитор.— Назад рачки лізе, бо тягнув, тягнув до шляхти, як державець, а це вже ніби До отого Філаретового отрока заграє...
— Не кажіть так, товариство зацне!.. Сагайдачний по-своєму усе бачить, а ви — по-своєму,— заперечив кошовий і, затягнувшись люлькою, додав: — І всі, вважай, маєте рацію.
— Так, цій виправі може рівнятися хіба що Барабашева,— звернув у інше русло розмову господар.— До речі, і Домні оцій він тоді поміччю став... Паливоди покійного дочка вона, царство йому небесне,— перехрестився він.
— Воля Всевишнього у всім пребиваєт,— обізвався і панотець.— Дочку-цурку тобі господь послав, коли ти вже нареченого звіднайшов,— кинув він лукавим поглядом на господаря, в ус посміхнувшись.
— До нареченого ще як до неба, отче,— підхопив жарт Кривошапка,— а журитись тим і бідитись не завадить тепер уже...
— Ба, правда, мені говорила моя Катерина,— згадав щось кошовий.— Так ось що ми вчинимо, Шапко. Дитина вона наша, козацька, хоч і догадувалися ото, що циганська чи татарська. Ні в татарів, ні в циганів таких небесних очей не буває, а чорнота від бога... То, кажу, щоб тобі і Мотрі та й хлоп’яті за мешкання і рахуби не було і стало все до шмиги, то доведеться громадою ростити його... Не один, чей же, він отакий?! Чи як пан писар, Олекса, гадає? — подивився він запитливо на Семирозума.
— Коли за преданієм іти, то годилось би йому кожного кошового іменувати батьком, як іменують оті голоцюцьки, що на Січі нині,— кинувши хитрим оком в бік отця Данила, сказав писар, бгаючи в роті маківника.
— А панотець як мислить?
— Писано єсть: «Хто чадо бездомне в дом прийме і іже отцем земним йому буде, оному отець наш небесний вознагороду ниспошле»,— завчено процитував той, ніби з книги вичитав.— В граматиці слов’янів Мелетій конфірмово тако же пишеть об оном,— подивився він на ктитора, піднявши догори вказівця.
— То тепер, по всій партикуляції, маючи решпект товариства чільного, черга за вами, батьку, кошовий і куме, заступити Івасеві отця земного,— заокруглив розмову явно зацікавлено Кривошапко-Гунда.
— ...А просто говоривши, я йому віднині диспозитор і батько? — оглянув обважнілим поглядом присутніх кошовий.— А ти, паніматко, що думаєш?
— Та що ж?.. Воля громади — воля божа, гадаю,— несміливо погодилася Катря.
— Ну то хай же благословить бог пораду честиву, а мені пора, бо возближається свята канонічна година...— перехрестив стола панотець, стаючи на нетверді ноги.
— Та ви б же, гістоньки, ще підкріпилися на ніч,— спохопилася Мотря.— Хоч по малому пугарику випийте за рішенець!..
— Душа міру знає, та за рішенець можна й випити, бог не прогнівиться.— Присівши, отець Данило зміряв очима дзбанка.— Погани пили, прости господи, до семи корчаг, себто черпаків, і нам, праведним диспозиторам їхнім...— перехилив він пугаря не договоривши.
Ще чимало по тому во славу господа нашого і віри він благословляв хрестинні питва, оповідав про нікому незрозумілі ухвали семи вселенських зібрань, нарікав на рішенець Тридентського собору, що затвердив зверхність папи католикоса, перелічував і ще чотирнадцять соборів, не признаних православною церквою; потім, розійшовшись, згадав флорентійські ухвали, що мали об’єднувати грецьку і римську церкви, докоряв якимсь перекинчикам і перескочникам, котрі «пруться, як мухи до меду, до світської влади і чварами домагаються патріарших митр, а в молебнях, дарах та писаніях наущають православних отців, яко овнів».
— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.
В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...
10.
Міщани готувались до осіннього ярмарку. Пекли, варили, шили, чинили, випалювали, бо вже й січовики, і донці стали появлятися в містечку, хто з тканиною й платами, хто з рибою і сіллю, з поташем чи селітрою, вугіллям і смолами, опанчею й байкою, габою, килимами, шарлатом, портищем, вретищами-ряднами, укошулями-намистами і всякими іншими жіночими прикрасами.
Ждали їх і посполиті з неабиякою розмаїттю своїх виробів — мережаних дерев’яних ложок, черпаків-корців, кінвочок, люльок і тарелів-тацьок, ярем і возів, ножів, лемешів та підосників, батогів, шлей, канатів та волосяних шнурів, горшків, макітер і мисок, коліс, серпів і дримб-вигранів, посуду всякого з олією, медом і воском...
А з півночі до Мерефи підкралися вже приморозки. Спершу несміливі, затим певніші себе, сідали памороззю на грунти, дерева, аж поки не дочекалися сніжинок.
— Збирайтеся, Домно, і ти, Орисю, з Левчиком за тим хлопцем, а то Мотря гадатиме бозна-що,— звеліла якось у неділю Катерина.— Батько ж також велів небаром забрати, а воно бач, яке «небаром»?
— А як знову відмовить? — раділа й боялася Домна.
— Мусить же колись те звершитися... А одумається, то й бог з нею: вона його вигляділа, то її й право вирішувати... Та закутаєте там його як слід, а то ще застудиться,— гукнула вона вже через ворота, як молодь вийшла.
Мотря зустріла їх обнадійливо.
— Противитись рішенцю чільного товариства я не збираюся,— сказала.— Хоча й не певна, що не заберу дитя назад, якщо йому чи мені буде тяжко. Скажіть і паніматці так... Та й йому ж сказати треба якось... Ти, Левцю, побіжи та гукни Івася, він на вигоні «бабу» качає,— випровадила вона хлопця з хати,— можеш і ти трохи покачати з ним,— гукнула тому навздогін...— Говоріть, що в гості йде, а про інше й слова, бо як помітить, то наберетеся з ним рахуби. Сварила тоді мого господаря, як приніс хлоп’я у глуху північ, а тепер ось підріс, звиклася, то й жаль, як свого рідного,— витерла вона непрохану сльозу.
Не встигли в хаті і поговорити, як з гуркотом і рипом до них увалилися захекані і розчервонені Левчик та Івась. Левчик таки зразу направився до лави, а закушканий і обв’язаний його малий товариш спинився коло порога, сьорбнув носом, підняв ріг хустки, що вповзла геть на очі, і, пізнавши Домну та Орисю, закричав: — А я «бабу» накачав! Ось ходімо побачите!.. Отакецька о!
Домна ледве стримала себе, аби не виказати радості.
Дорогою Левчик обганяв дівчат і заглядав зраділому Івасеві в очі.
— То ти справжній козак уже, а я думала...— зустріла малого Катерина в порозі хати.— Який це тобі рочок пішов?
— Четвертий.
— Ой, уже, мабуть, п’ятий,— вирвалося у Домни і, запломенівши, вона додала: — Бо ж ти он як бігаєш.
— А жупана де ти взяв такого? — вдала Катерина, що не завважила слів годованки.
— Батько привезли, і чобітки — батько, і шапку — батько, а сорочку і штанці мати пошили і...— не договорив він, помітивши в хаті Сабрі, що розгадливо дивився на малюка.
— Не бійся, сину, це хоч і татарський дядько, та він тебе не зобидить,— взяла за руку Івася Катерина.
— Тятько, тятько,— повторив Сабрі слова господині.— Я... самімі, я любити Іфас...
— Не бійся, Івасю,— підійшов до Сабрі Левчик.— Це не злий татарин. Ось бачиш, я ж не боюся.
— Лефко, самімі, б’юїк самімі.
— Це він товмачить, що я друг його,— хвастався малий господар.
— А він — чорний. Що, не вмивається?
— Ні, такий народився, дитино. Іди до нього, не бійся. Він тебе покатає,— заспокоювала Івася Домна, і той, врешті, загуцавшись, скоро й радо освоївся.