Загальноприйнятим було правило зводити разом з виселком, що в перші часи мав характер общинний, і сторожові фігури — бекети-вежі, які вартувалися по черзі дорослими і дітьми, поки решта обробляла поле, рибалила, жала чи молотила збіжжя, копала ріпу та інші овочі, відробляла толоку для свіжоприбулих. Часто за рік-два такий виселок ставав чималою слободою-селищем. В таких поселеннях, як і по всій Україні, навіть малюки діти, бавлячись, «визволяли ясирників», «били шляхту», «захищалися від ординців», «полонили рейтарів», будували «фортеці й вежі»... В цьому жила і розвивалася своєрідна структура народу, що вже по десятиліттях проявила себе деякою своєю сталою неповторністю і озвичаєністю...
Таким виселком колись започаткувалася на «нічийних по Батиєві землях» і Мерефа. Тепер це вже було чимале містечко зі змішаними порядками і звичаями. Поряд з магістратом, в якому порядкував волосний виборний голова, був і призначений воєводою сотник, підтверджений вибором козаків чи, бодай, їхньою мовчазною згодою... Осіле населення в містечку жило хліборобством, ткацтвом, ковальством та розводом худоби і свійської птиці, властиво, всім ти, чим воно займалося до втечі сюди з Подніпров’я, Прибужжя; Прикарпаття-Покуття чи й Полісся. Діти тут також бавилися в більшості «війною», а Левчик та Івась у виправах-грищах навіть міста називали справжніми іменами, наслухавшись їх від старших.
Серед літа неждано-негадано у мереф’янський двір кошового завітав сам господар; либонь, з півроку минуло, як був дома. Тільки-но завів змиленого коня, аж глядь — два хлопчаки несуться на нього. Зопалу військовик і не второпав, хто вони, та, роздивившись, зачудувався, очам не повірив: то, був Левчик, що вигнався геть, та Івась, котрий також невпізнанно підріс. Його Левчик опецькуватий, м’язистий, «пуздракуватий», як говорили на Січі, а Івась чомусь чорний, худий, проте костистий і легкий, як вітер. Таки було в ньому щось циганське, засмагле, але великі сірі, аж голубі очі, що горіли веселістю і зухвальством, відкидали отой закид. Набачився він на Січі всяких.
— Ну, здорові були, козаки! — привітав він їх, весело засапаних.— Що поробляєте, як живете-маєтесь? — жартував, бачачи їхнє зацікавлення конем.— Чого ж знітилися? Їздити вмієте чи ще й чистити не навчилися?..
— Вміємо... і на аркан беремо,— першим по паузі відповів, сьорбнувши носом, Левчик.— Боротися і битися також вміємо...
— Боротися й битися?.. І він уміє? — показав очима кошовий на Івася.— Ти, чи що, його навчив?.. Чи, може, дід Ничипір вас, крім абецадла, ще й цього навчає?..
— І дід, і Сабрі!
— А вміють же вчити? — ніби дивувався кошовий, знімаючи вуздечку з коня.
— Він ще й краще за діда в тому тямить,— заступився Левчик за татарина.— Бей же його навчав тому два роки підряд...
— Так уже й краще! — ніби образився батько.— Замало він перцю з’їв, коли у полон потрапив.
— А скільки ж його треба з’їсти, щоб не датися?..
— Підростеш — узнаєш...— пішов кошовий повагом до хати.
— А це — Сірко, пристав цуценям до Івася на степу, та так і лишився тепер нашим,— хвалився на радощах Левчик, поспішаючи за чимось заклопотаним батьком.
У хаті ждали вже на нього і раділи неабияк.
— Доброго дня, Катрусю,— чоломкався з дружиною.— І тобі, Домно. Заміж ще не вийшла? — перекинувся жартом.
— Ні! — засоромилась Домна.— Мій заміж ще не виріс.
— Не виріс?! А сотникові Смикодубові чому відмовила?.. А отому козарлюзі, Тягниряднові, для чого гарбуза піднесла?.. Думаєш, коли я далеко, то так-таки нічого й не відаю? Чим вони тобі не до вподоби?.. Смикодуб, правда, в літах уже, але Тягнирядно — в соку козак, кращого і не знайти.
— Та чого ж, і до вподоби, і хороші,— ще більше запаленіла вона,— тільки ж я нехороша, ще пожду. Коло Левчика та Івася походжу, як не в тяготу вам.
— Тяготи-то ніякої, а Левчика на Січ треба спровадити вже,— поміняв він раптом розмову, глянувши на дружину.— Козацькому ремеслу чим раніше привчиться, тим воно спідручніше.
— І Івась зі мною туди поїде? — захлинався радісно хлопець.
— З Івасем ще дід Ничипір хай повозиться трохи, та й Сабрі, може... Вмілого січове товариство шанує. По-татарському йому також би навчитися якось...
— Ми ж учимося! Їй-бо, вчимося щодня...— хвалився син.
І Катерина, і Домна не заперечили господареві в його рішенці, хоч і перша, і друга були невдоволені ним. Одна лякалася, що Левчик ще замалий, хоч і глушила це почуття гордістю, а друга журилася про себе, що Іванко без побратима лишиться тут. Злякало її й оте нагадування, що не тепер, то в четвер, а доля відірве від неї сина, хоч би як того не бажала...
Аж на самоті з чоловіком, як переговорили, здавалося, про все і в хаті всі поснули, Катерина несміливо зауважила, горюючи в думках:
— Лишив би ти його ще вдома... хоч до весни... Шаблі як слід не підійме... З малим подружив же он як... Самотнім лишиться малюк...
— Нічого... Хай звикають до долі... Джуруватиме в когось... А дружба, коли справжня, від того тільки зміцніє,— вже крізь сон зауважив він дружині.
— Та воно ніби й так. А все ж...
Не минуло й трьох тижнів, як Левка відпровадили з батьком у дорогу. Цю подію найбільше, мабуть, пережив Івась. Для нього була вона якимось порогом, через який хотілось, а не міг переступити. Спершу в його вразливому тямку гостро і невідворотно постало питання: хто для нього Мотря і хто Катерина, чому полишив одне і опинився на іншому подвір’ї? Бачив якусь нерідність в сім’ях, прикриту жалем до нього та загадковістю, що не знав, куди з тим і подітися...
— Тітко, а чому я маю проситися, щоб піти до матері? — звернувся він по довгих роздумах до Домни.
— Колись розповім і те,— відказала та, відчуваючи, як закалатало серце в грудях. «Ну, почалося...» — злякано подумала.
«Колись,— мізкував простуючи у супроводі нерозлучного Сірка до Гундиного обійстя. — А чому колись?»
У Мотрі гостив аж до вечора, бавився з малою Софійкою, що, вже дибаючи, пробувала щебетати до братика всякими «цьому», підмітав тік, тягав снопи на сонце, рвав лободу і щавель поросятам, приганяв гуси аж з берега. Робив усе, що мати Мотря веліла.
А дівчина, рада товариству, не відставала від нього, аж мати дивувалася.
— Чи мені вже йти, мамо? — спитав він, як звечоріло.
— Аякже, сину,— заклопотано відповіла Мотря.— Неодмінно йди... Дід Ничипір прийде ж, турбуватиметься.— І вперше відчула вона у тому запитанні хлопця осмислений зміст.— А ти не плач, Софійко, не плачі Він скоро прийде,— заспокоювала малу, виручаючи себе.
Пес жваво скакав поперед хлопця, відбігши геть, присідав і знову біг назустріч чи сидів і пильно вдивлявся Іванкові в очі, ніби намагався розгадати причину його задуми. Але хлопця не розраджувала та його щирість. Він аж оглянувся на Мотрину хату. І привиділось йому, що бляшаний півник на ганку і дерев’яні голуби на віконницях, лелека в гнізді на хаті дивились на нього, і хотіли щось сказати втішне, і боялися господині.
«Не хочете мене, то й не треба!» — майнуло в свідомості. І хоч до кошових тепер, по від’їзді Левчика, не тягло так, як раніше, та все ж вони чомусь чулися ріднішими, особливо видавалася йому такою тітка Домна, якій забаглося й поскаржитися на всіх, хто цурається його.
— Іфан! Твоя стріляй і моя стріляй! — зустрів його на подвір’ї Сабрі.— Моя зробиф новий оки,— показав він свіжозмайстрованого лука.— Ходи!..
З того й повелося. Майже щодня, коли Сабрі закінчував порання по господарству, вони йшли на луки, стріляли й поверталися аж увечері. Домна завжди зустрічала їх і тішилася, що син росте, вчиться, мужніє. Вона навіть отому бранцеві була безмежно вдячна, бо ж той щиро й щедро прив’язався до хлопця і ділився всіма своїми вміннями, незгіршими, як в діда Ничипора.
— Іфанко їв вурмек! — хвалив часто хлопця за вечерею Сабрі за старанність.— Моя його учи татаристан говори, а його моя учи,— тикав пальцем він себе в груди,— казакистан говори...