Домна була тому рада, бо це давало перевагу хлопцеві при можливій навалі чи ясирі, сприяло б при біді облегшенню долі. Вона й сама тепер часто пробувала говорити із Сабрі татарською мовою, і хоч мала багато погрішностей, все ж вони розумілися між собою, чим особливо втішався хлопець.
Одного дня до Івана прийшов і очікуваний дід Ничипір — мав учити грамоти. Хоч як лякався його приходу Івась, та разом з тим і тішився. Старші не нахваляться нею, грамотою. А коли подобається старшим, то чому має не подобатись і йому.
Сидячи в світлиці, вони нарешті порозумілися, і дід, шукаючи до хлоп’ячого серця підступи, став захоплено оповідати різні бувальщини чи то з свого, чи з побратимового життя. Цікавому хлопчикові вони лягали на душу, як свіжа крапля води на спечену землю. Особливо пристрасно малий брав до серця ненависть до людоловів: турків і татарів.
— ...А то ще дід мій казав якось,— говорив трохи хвалькувато старий,— про Стародуб-місто. Король подарував, колька б йому в печінки, козакам те місто, що Трахтемиром зветься. Там і тепер їдне, вважай, пристанище є для всіх калік та немічних козаків, найпаче для старих геть, що попрощалися зі світом, тобто постриглися у ченці. А стоїть те місто...— зітхнув він.— Ехе-хе,— спинився.— Хіба лише там прославили себе козаки, рятуючи зобиджений люд?.. Кликав їх король і під Бинин-місто, і в Волоську землю допомагати тамтешньому господареві Симеонові Могилі, Петровому батькові, що тепер віддячується нашому людові заступництвом віри православної як митрополита Київський та Червоноруський, і під Фелін-місто, де наклав головою славний наш гетьман Самійло Кішка, і під Кірхольм на шведів, і в Семиградщину аж під Відень-місто та на Варну... Мені також припало з тих походів доста, бо ходив і під Ізмаїл, і під Кілію, Акерман, Трапезунд та Сінопу проти Насухи-паші, і в Стамбул, де звільняли ясир і турецьку погоню під Очаковим на абордаж брали... Був, правда, і в Солониці... Та на днесь того тобі доста,— нарешті примовк він, беручи до рук книгу.
— Почнемо з абецадла... Аз... буки... віди, глаголь,— басовито почав старий, споважнівши.— Повтори оте ж за мною і дивися на мого вказівця,— тикав він жовтим від люльки, закоцюрбленим пальцем у рядки давно засмальцьованої книги.
— Аз... буки... глаголь,— повторив жваво хлопець, підвівши очі.
— Я тобі покажу — глаголь! — грозив учитель.— А віди куди ж ти подів? Що оце?
— Віди...— несміливо подивився старому в очі Івась.
— Глаголь, дурню! А це?
— Це — аз, це — глаголь...
— Хлахоль, хлахоль,— підхопив Сабрі, що досі мовчав збоку.
— То й ти вчитися хочеш? — вдавано суворо подивився на невірного старий.— Ось, бачиш, він хоч і татарин, а знає, що всяке ученіє світ єсмь...
— Він і по-татарському вміє.
— Знайшов дивину!.. І ти мусиш уміти, по-своєму і по-татарському, бо всякому роду своє рци і мисліте,— підняв він багатозначно пальця.— Лишень ніколи не слугуй наукою ворогові!.. Гріх великий! А людоловам він подвійний...
— О, дзобака, Дзірко!.. Кюпек, кюпек!..
— Кюпек, діду,— це собака по-їхньому.
— Кюпек? — дивувався дід.— От, анахтеми, накрутили, подумати тільки — кюпек!.. Такого, не поснідавши, і не вимовиш.
— А кінь? — поцікавився хлопець, хизуючись перед учителем.— Кінь як буде по-вашому? — дивився він на Сабрі.
— Тінь, тінь... Байгир-тінь, ам...
— А чому «байгир» та ще й «ам»?..
— Ти дивись, сатани! Це ніби в нас: бик і віл. Відомо, що нечисті, то й говорить так, не по-людському. То ти пильнуй за тим та вчись по-їхньому, знадобиться, ще й як,— не второпував хлопець поважно чи в жарт говорив йому вчитель.
Обірвав навчання шкребіт у двері, що швидко-таки й вдчинилися.
— Сірко, Сірко! — втішився учень, стрічаючи зраділо пса, що на радощах намагався лизнути його в лице.
— А це ж звідки такий бусурмен тут? — ніби обурився дід.— Може, також по науку прийшов?..
— А що таке бусурмен, діду?
— ...Звісно, бузувір,— нескоро знайшовся старий.— Той, що нас напастує, людоловить і все таке...
— Хай-но я стану січовиком,— похвалився Івась, зітхнувши.— Я їм покажу, як людей ловити! У тітки Домни всіх понищили. А ти, Сябрику, не бійся,— подивився співчутливо він на татарина,— твоїх я не чіпатиму, бо ти тітку Домну від псюрні оборонив, як з неволі втікала.
— С нефолі? Моя Домна с нефолі?..
На якусь мить він закрив долонями очі, провів ними до бороди, ніби хотів щось зітерти з лиця.
— Евет! Евет! Кабуль едійорум! Бельйорум! Знаю! Пригадую! То була Домна!
Дід Ничипір насупився, вдаючи обуреного,— навчання ж бо обірвалося, і почав знову тикати пальцем у своє абецадло. Івась повторяв за ним букви уже не збиваючись, хоч як старий їх плутав, питаючись.
— Ну, то завтра ще від «глаголь» до «мисліте» продовжимо, про давні часи поговоримо,— склав розгорнуту книгу навчитель.— Я розповім вам, звідкіля пішла земля наша і люд хрещений, як співають кобзарі про бусурменів, сиріч — людоловів, і про Січ-матір, нашу фортецю, що боронить повсякчас хрещених від напасті. Амінь!..
— Ви ж казали, що про Мерефу оповісте нині,— нагадав хлопець, явно не бажаючи відпускати старого.
— Та що ж тут оповідати? — зітхнув він.— Радісного в тому, сину, мало... Зачалася наша Мерефа ще тоді, як пан Корецький закладав отой замок-фортецю над річкою Мурафою. Життя не стало люду, поки звели її з каменюк,— похнюпився старий.— А що вже в ошатство її пішло здоров’я людського та ще статків, то й говорити марне... Отож не витерпіли люди тієї панщини, зібралися причаєно з усіх околів Мурафи, напосудились, захопили хто що міг та однієї темної ночі, як пан і прислужиці десь гуляли, і кинули свої села та хутори підпаленими, воєводі на потіху, а самі викотилися в займанщину, аж сюди оце...
— Мжа нам, викотцям, нагадала Мурафу, бо і я при тому був... І отаборилися ми сяберством та й замешкали, заклавши на вспольних ґрунтах селище... Тепер, правда, наїхало стільки тих усіляких викотців, що вона цілим добрим містечком стала. Отож і знай, що аж в Поділлі зачата Мерефа.
...Довго того дня молоді товклися на леваді, вправляючись у стрільбі з лука. А коли й стрільба набридала, бралися за азбуку.
— Досить уже, Івасику, досить, лицарю мій,— пригорнула хлопця Домна, навідавшись на вправи.— В груди ж попадаєш уже,— пригладила вона чуб на упрілій хлоп’ячій голівці.
— А чого мене дід Ничипір навчив сьогодні! — Малий звів на неї великі, повні радості, очі.— Абецадло вчив, аж чотири букви і слів таких, що ви зроду не вимовите.
— Які ж ті слова?
Коли хлопець назвав ті слова, аж диву далася. І так світилася видом! Так світилася!
Сабрі аж заздрощі брали. Сам він ніколи не знав такої ласки. Навіть материнської.
— Пані Катерина аж насварила мене, коли дізналася, що ви досі не обідали,— заговорила вона, як рушила із стрільцями, до двору.— І пса цього бідного голодом зморите коло себе...
Дивлячись на стосунки між Домною та Івасем, що вже не вперше відкривали щось загадкове перед ним, Сабрі збагнув раптом, чому вони такі. Збагнув і притишив ходу. «Оне... Оул!.. Мати і син!» — впало йому як з неба, не маючи сил пояснити чимось іншим тієї уваги, теплоти і ласки до сироти-хлопця. «Мати й син!» — повторював він не раз уже. І завжди тішився з того, бо певен був, вивідав таємницю, якої ніхто, крім нього, не знає, яка стане колись великим відкриттям для його малого й тепер уже великого друга...
12.
Де лиш не побував за оці сім літ Дмитро Половець, куди тільки не кидала його, припнутого до каторги, кісмет-доля, яких мук, бід, нещасть не зазнав він на путях невільницьких. Іноді й сам собі не вірив, що все оте траплялося з ним, що воно позаду вже, відбуте, пережите, мов довгою нивою перейдене.
Спершу мучився не своїм горем і тягарем, а Домниним; та поволі все те забулося, поволі він звикав з думкою, що не побачить, не знайде в оцьому великому світі її коханих очей, не почує її палких і щирих зізнань, не наблизиться до трепетного, навіки відданого йому тіла. А біда напластовувалася в грудях, душила й гнітила отой теплий кавалочок під серцем. Наслухавшись та надивившись всіляких страхіть, він і сам уже гасив у собі отой вогник надії на зустріч. Бо не буде його повернення на рідну материзну. Що він залишив там?.. Що жде його на рідній землі?.. Родини давно немає, її, його зіроньки, щастя, радості, його Домночки також немає. Навіть Грушівка, кажуть пізніші ясирники, заросла, як пустище, чагарями та бур’янами так, що й не пізнати її... Чи ж лишилися там якісь люди? Валом же женуть їх у неволю!