— А, ось де ти, Домочко?! — вдавав із себе такого, що давно розшукує, парубок.— А я шукаю та шукаю тебе. Час іти додому.
— Ніби я сама не втраплю,— починає колупати перед собою ніском чобітка чи черевичка землю дівчина, і соромлячись, і полохаючись запросин.
— Нерано ж уже он як, то ходімо!.. Вдвох — воно приємніше якось, бо мене ще мати битимуть за запізнення, та й тебе ж по голівці не погладять,— умовляє парубчак, випинаючи груди і відтискуючи дівчину на збочини гурту.
— Веди вже, хай тобі!..— ніби нерадо згоджується нарешті Домна.— Та гляди мені! — свариться вона вказівним пальцем.— Добраніч вам, посестри, агов!..— гукає, ледве стримуючи в собі радість.
А по путі додому, що часто-густо лежить через усе село, парубчак умовляє дівчину піти з ним переночувати, заздалегідь обміркувавши місце ночівлі.
Отам, на ночівлі, й вимірюються та визначаються взаємно цноти і вдачі помовлених, витримка, гідність, палкість і слівність в коханні, щоб або обірватися в один день, або закріпитися в стійкий і все зближуючий обох злюб.
Батьки, як правило, про такі ночівлі молодих дізнаються небарно і в більшості не бояться за цноту дітей, а тому й не перечать їм. Молодята ж, коли злюб з якихось причин до них не приходить або хлопець намагається порушити святу недоторканність дівчини, просто більше не зустрічаються, паруючись на «спання» з іншими...
Довіра, як і любов, достигали, підсилювалися, наростали, близилися в кожному по-своєму, як близиться ото весна чи перша гроза, як наростає повінь, як достигає плід, щоб упасти... Близилася того вечора й чиста та непорочна палка взаємність і між нашими молодими — Дмитром та Домною.
...— О мамочко рідна, що ж це буде? — сп’янілим шепотом рвала слова Домна, задихаючись і від духмяних запахів сіна, на якому спала, і від не знаного їй досі збудження, і від ніжних обіймів та цілунків коханого, і від тремтливого страху грішності.— Дмитрику, голубе!.. Може б... ще почекати нам до...— не договорила.
— Домцю!.. Хіба ми вже три роки не чекаємо того?.. Хіба не благословили нас перед святими образами батьки? — не давав вимовити й слова заперечі п’яний, як вчаділий, Дмитро.— Адже ми поклялися вірністю навіки, горлице моя!.. Ластівочко і лебідко люба!.. Ласочка рідна!.. Чого ж це відкладати?.. Для чого, пощо?.. Весілля ж днями! — напосідав Дмитро...
А ніч присипляла навкілля, оберігала людські спочинки поодиноким гавкотом собак, шелестом вітру у віттях, спросонковими виспівами півнів, повновидим плескатим місяцем над горою і чарівною тишею.
Молоді мріяли й гадали, скрашуючи свої мрії палкими обіймами і цілунками, забували за все навколишнє, ніби його й не було, знову поринали у взаємовідання, як у чарівну купіль, аж поки не поснули, до краю заворожені і взаємністю, і духмяністю, і зморою.
— Та-та-ри-и-и!..— як жахний вибух, розірвав раптом оту сонну запівніч відчайдушний зойк.— Та-та-ри-и-и!..— підіймалися півнясті гребені вогнів із чотирьох боків села в перелякане відчаєм небо.— Та-та-ри-и!..— неслося смерчем, несамовито відлунюючись в довкільній далечі, горе... І заметалися у відсвітах вогню люди, завалували собаки, чулося єдине на весь світ волання:
— Та-та-ри-и!!!
2.
Дібровами, звивистими ярами та байраками, луками та перекалками плазував і повз на полудень татарський ясир з пішими бранцями, замикаючись волячими валками скрипучих дараб, навантажених всілякими скарбами, все далі від рідних обжитих місць і все ближче до отого рокованого людського нещастя, що відбирало літа, красу і силу, віру і надію, мрію і сподівання — до гендлярського ринку...
— Гіт! Гіт!.. Качйорум! Ідіть, поспішайте!..— горла нили охрипло людолови, б’ючи батогами зморених невільників, що зчаста вже падали з утоми і відставали від гурту. Знесилені ж затримували весь ясир, бо всі були зв’язані налигачами. Гуртоправи шмагали не лише зомлілих, а й тих, що йшли, трималися ще на ногах, щоб вони старанніше волокли за собою близьких і рідних, уже вкінець знеможених.
Окремим скопищем-валом, здіймаючи велетенську, мов хмара, пилюгу, слідом за людьми правилися й гурти-табуни скотини, що ревла і стогнала, мекала і плакала, проклинаючи тим свою безрадісну долю...
Отак, серед окриків погоничів та сторожі, під зойки бранців після довгого й мученицького переходу в невблаганну спеку наблизився ясир в кілька тисяч невільників до базару в Кафі, работорговельному місті, де сьогодні був тайхане — день торгівлі. Галас людоловів, ревище тварин, розпачливі плачі і зойки полонянок, жінок та дівчат, ба навіть дітей, а ще — голоси муедзинів на мінаретах, міняйл та шафарів заповнили не лише майданище базару, а й далекі околиці міста, збудивши з дрімотного напівсну навіть лінивих міщан. У душах невільників ревище те, навпаки, осідало наїжаченим страхом замість надії, що досі теплилась, дожидаючись дива, яке вивільнить їх. Та не звільнили ясирників козаки ні в путі, як більшість сподівалася, ні ось тут уже, в Криму, і від усвідомлення цього отой рев і гармидер хилив донизу голови, смоктав страхом душі, висотував мозок бранців.
Підібгавши під себе криві короткі ноги, міщани досі сиділи в холодках біля саманних округлих лачуг-хаток під глиняними, очеретяними чи черепичними стріхами, цмулячи довгі засмолені люльки-цибухи; похитуючись, вони задумливо вдивлялися примруженими й застиглими очима в прозору далину неба, ждучи ясиру, цього постійного набутку їхнього. І ось він, слава аллаху, прийшов, і багатий, і різноманітний. Отож і зиск із нього, і робочі руки в хижах, дворах, городах та на пасовиськах, і забави-втіхи в цнотах дівочих, і... У найбіднішого міщанина тут по двоє чи й по троє рабів трудиться, а в багатших і по більше. З’явились корови, буде й молоко-айран дітям, а з ним і свято прийшло навіть у бідні родини.
Тайхане дотепер був тихим, самотнім. Пробіжить іноді злякано якась рабиня-слов’янка вузькою вуличкою по воду чи з водою — і знову тихо і ні душі, вранішня спека поволі розпалюється, волога випаровується серпанками, миготить на сонці, закрадається в тіні будинків, мурів, стін, поволі в’ялить і млостить усе, підбадьорене нічними прохолодами і спочинками.
Проте Кафа лише здається тихою. У затінених її кипарисових і тополиних холодках від Карантинної Слободи до Круглої Вежі, ба й далі, аж до перевалу Топе-Оба та річки Альми кишить юрмище. Уже зранку є тут всякого люду і зі всього світу. Більшість, зрозуміло, лише спозаранку показується на вулицях, пізніше всі ховаються від томливої смаги у запашні кав’ярні, прохолодні склепи, шинки, гостроверхі мечеті чи затінені гостинні двори. Але нині отой благодатний ясир порушує заведений порядок. Ще б пак! Ясир же прийшов! Ясир! Вмить зароїлися досі сонні вулички та стежки, поплив ними різноликий люд до майдану. Спершу поодинці, потім по кілька — поки не створився суцільний потік. Тут побачиш і турка, і грека, і караїма. Гаркавлять і жестикулюють гебреї, світять білими зубами негри, сперечаються єгиптяни та перси... Справжнісінький Вавілон!
Крім скотопродавців, шафарів, коробейників та невеликої частини скупщиків-гендлярів, сьогодні в повазі тут работорговці і безиргяни. Вони відрізняються від решти особливо барвисто розшитими різними прикрасами і оздобленими золотом та перлами дзюбами і кавадами, шовковими жовтуватими сариками на головах та коштовно-бісерними поясами навколо в більшості череватих талій... З них майже ніхто не йде пішки. Одні статечно похитуються в колісницях під широкими строкатими парасолями, інші в такт носіям гойдаються в ношах-лектиках, прикривши повіки, удають, ніби, сплять. Сторонньому важко й повірити, що в оцих підсліпуватих хижах та халупах, за глиняними та кам’яними огорожами тулиться, сусідячись, розкіш.
Строкатіє торговиця, гамірніє базар. Рабів обступають, мов затравлених звірів, і торговці-покупці, і роззяви та гультяї. Набитими очима знавців работорговці вже здалеку пізнають у юрбі і астраханського рибалку та тмутараканського хлібороба, і польського жовніра чи хлопа, і молдавського пастуха, і винороба-волоха чи обвітреного в степах калмика. Та найбільше тут наддніпрянських і донських людей, козаків і козачок, працьовитих, в більшості вродливих і здорових. В людських гуртах їх виділяє з-поміж решти своєрідна засмага тіла і несказано-безмовна туга в очах, схожа на німий розпачливий зойк безсловесних істот.