Скільки разів доходив висновку, що не варто жити, неодмінно треба перервати оці невольницькі дні, і чим скорше те зробить, тим менше вип’є невільницької гіркоти. Але завжди щось тримало його на світі в час отаких розпачів. Може, те, що за двох уже втеч разом з отими веслярами, рамиками й глехами, спершу з каторги, а потім з галери, він лишився живий і навіть неушкоджений? Чи в ньому, як і в усіх, промовляло оте від народження притаманне людині: навіть у безвиході не втрачай надії? То ж не з доброго дива над їхньою галерою пронеслася днями комета, а згодом, як уже сиділи в льосі, почули, що замерзло все море. Такого ж зроду-віку не було! Як не задуматись над тим, як не запалити в собі нову іскру надії!
Нема, кажуть, зла, яке б на добро не вийшло. Бо хоч і заволосив йому, Дмитрові, п’яти після другої втечі капудан-ага, та тим і допоміг: не такими пильними стали наглядачі і іже з ними. Хто ж осмілиться, списаний рубцями і п’ятнами на обшматованому тілі втікати втретє?.. А він, Дмитро, і ще кілька таки осмілились.
Сталося те буряної ночі, темної, хоч очі виколи, гримкотливої, як в тартарари кинутої. Втікали тепер уже не в той бік, що приніс їм дві невдачі, а в інший, протилежний, ніким не сподіваний, таки в турецький.
— Гарам гельди — гарам гільди; як прийшло — так і пішло,— говорив найстарший з-поміж них, утікачів, по оцій, уже третій втечі, потурнак Рустем, коли вони вдесятьох на малій фелюзі були вже далеко від Анатолійських берегів.
Порятувало те, що всі вміли і могли гребти, що незабаром подув вітрець, котрий і допоміг в одну серпневу ніч пристати аж під Галацом до крутого дунайського берега, облюбованого ними, як бували отут каторжниками-гребцями. За фелюгу та за двотижневу поміч у рибальстві добули собі в тамошніх рибалок і вбрання, і оболів, златиць, сіклів, алтинів та злотих по пригорщі кожному. А Дмитрові та Гжесеві Колачу, чехові з Польщі, рослому юнакові, що пробув усього лише три місяці на каторзі, старший рибалка Лука, не знати чому, навіть запропонував лишитися в наймах на сезон чи й два.
Потоптався тоді Дмитро, помислив та й згодився, бо Лука чоловік хоч і неговіркий, та чесний, а до того ще й земляком був якимось йому, Дмитрові. Гжесь теж погодився лишитися. Може б, вони і не згодилися (властиво, вирішував усе він, Дмитро) на отой підряд, та дуже вже припала йому до серця дочка Луки, Ївга, що навідувалася з повновидою матір’ю до рибалок кілька разів за два тижні відробітку.
Всі інші побратими-каторжники почоломкалися з ними та й пішли своєю дорогою, а Дмитро і Гжесь лишилися, кожен в душі по-своєму жалкуючи за втратою друзів. Риболовля того літа, як ніколи, може, була зискливою, бо і насолили, і насушили, і продали риби спольно-артільно чимало, не говорячи вже про те, що самі харчувалися чи міняли на бринзу, хліб, молоко, вино, кукурудзяне борошно і всяке м’ясиво. Обидва каторжники поволі навчилися рибальському ремеслу, особливо в тому мав щастя Дмитро, відчули себе здоровими, бо ота, хоч і нелегка, праця на волі та свіжому повітрі таки сприяла тому.
— Як маму кохам, ще-м так не жив я і не чувся на силі,— хвалився Гжесь своєму старшому побратимові, Дмитрові.
— Я радий і за себе, і за тебе,— сприймав утішливо ті слова Дмитро.
— Знала б про те моя кохана Банда,— зітхав не раз Гжесь, потягуючись.
Луці, що спершу дивився на Дмитра, як на порубцьованого вола-трударя, той згодом приглянувся й іншим — чесністю, доброзичливістю. А коли помітив в очах дочки Ївги невміло прихований вогник, що іменують коханням, і зовсім змінив своє ставлення до наймита.
Та не менше, хоч і приховував те, прив’язався й Дмитро до Нечита і не так до Нечита, як до його доньки. З думки не йшла йому, нетязі, по кількох побаченнях, а потім і розмові на Покрову. Дмитро ще не забув свою Домасю, але жодної віри не мав, що вона десь є, що може йому зустрітися. Тому й поклав собі: поки доля ласкава до нього, треба одружуватись з Ївгою.
Схвалив те одруження і Гжесь, коли Дмитро поділився з ним своїм наміром.
Отож восени, перевізши рибальське начиння з берега у недавно поставлений на відлюдді двір, Нечит почав думати про весілля, бо й дочка, і Дмитро, і навіть завжди сварлива його Текля заговорили про те в один голос. Знайшлося й пустище поряд, бо і Дмитро, і Ївга навідріз відмовились жити в одному дворі з батьками, і, таки одразу по весіллі, зачали тесть і зять ставити хату, а дочка з матір’ю — саджати виноград, порічки, смородину та іншу садовину.
— Як ми з тобою не мучилися, де нас не носило нещастя, Луцю, а дожили-таки до свого щастя,— говорила чоловікові Текля наодинці.— І роботящий наш зять аж он як, і непитущий, як ти ото, і Ївгу любить так, що мені й не снилося зазнати від тебе таких любощів.
— Та вже ж,— погоджувався Нечит, думаючи впотай про занесену новину — турецький похід на ляхів...— Чи то пак, що ти сказала?..
— Та те ж і сказала, що ти навмисне прослухав оце...
13.
У поминальну неділю день видався особливо погідним. Гріло й ласкалось теплом сонце, зацвітало й розпукувалось барвисте зело, натомлено спали охмелені на зелених кронах вітри. Чулося, що день цей святковий, незвичайний.
Оришка по обіді пішла кудись із двору, а Домна, упоравшись, вийшла до колоди в садок, де любила, відпочиваючи у вільний час, годинами дивитися на вирування бджіл коло кількох порохнявих пнів.
«Гасає десь,— згадала Івася,— ні спочинку йому, ні втоми немає, як бджілці отій»,— зітхнула скрушно, і їй нестерпно захотілося бачити його коло себе, облегшитись, повідавши таємницю, що болючою грудочкою лежала під серцем.
«Не задовольниться він чим-небудь,— зітхала.— Розпитуватиме, тягтиме, по жилці, свердлитиме очицями Дмитровими, битиме питаннями. Покритка... під тин кинула...»
Вона вже ніби чула пересуди, грізний басовитий осуд кошового, та шарудіння в кущах чагаря відірвало і насторожило її. Не встигла й голови повернути, як із-за куща навзаводи нісся до неї захеканий пес. Спинившись, він улесливо замахав хвостом, закрутив головою, заглядаючи їй в обличчя, позіхнув великою пащекою і сів очікувально збоку.
— А де ж, здрайцю, побратим твій, Івась? — погладила вона зіщулену голову пса.— Лишив його, безсоромо, одного!.. Кинув і втік?! Недобре так!
Пес, чи то від задоволення ласкою та увагою, чи від незмога щось розповісти їй, жалібно проскавулів, обкрутився на місці і, присівши на задні лапи, дзвінко гавкнув, глянувши виправдливо на Домну.
— Ви мене кликали, тітко, чи то Сірко знічев’я гавкнув? — вийшов із кущів хлопець.— Він тепер навченим став знаєте як!..— погладив хлопець голову псові.— Гавкає, коли шукає мене.
— ...Не кликала, але сідай, спочинь трохи,— втішилася вона нагоді, відчувши, як острашливо колотиться в грудях серце.
— Домашко! Домно-о! — почувся гук господині з двору.— Десь тут, здається, вона щойно була,— наближалася до саду й розмовляла з кимось господиня.— Там гості до тебе,— показала на хату.— Якийсь козак, знаний тобі, чи що,— попередила вона прийомницю вже на ганку, помітивши і переляк, і здивування, і острах в очах тієї.
— Може ж, не до мене? — шепнула Домна наспіх.
— До тебе, до тебе... Заспокойся... Побудеш з ним сама, бо я й на цвинтар не виберуся.
— Лишилися б, паніматко, бо незручно мені з чужим,— благально глянула Домна на господиню.
— Та... може ж, він і не такий чужий уже,— посміхнувшись, змовницьки шепнула Катерина і пхнула її через поріг перед собою.— Побуду вже...