Як вивезли вже молоду з двору, розчулена приповіданнями дружок та старших, Домна засумувала, аж всім у вічі те кинулося, і довго потім той сум не лишав її чола. Правда, була й розрада, бо, від’їжджаючи, господар лишив на Катеринине прохання Левка, і в дворі та й на душі в Домни бували й веселі просвітки завдяки цьому, хоч вони і не заповнювали того куточка, що належав колись Оришці. Її від’їзд, наче поклик до чогось, стояв за двором привидом і нагадував про себе Домні постійно, дивився паморочливими Корнієвими очима їй в душу і терпляче, але вперто чекав свого часу, свого невідворотного звершення...
— ...Ти пролізь на череві до грядок не підіймаючись, тоді побачиш,— хвальковито переконував Іванка Левко тими штуками, що навчився на Січі протягом піврічного молодикування.
— А ти хіба пролізеш? — вдавав здивованого хлопець, підморгуючи Сабрі змовницьки.
— Я ще й не того там навчився,— хизувався молодик.— Навіть тебе дотягну туди, не підіймаючись. Мені не раз доводилося тягати й дорослих...
Знявши розшитого жупанця, він хвалькувато поплазував сухою травою до грядок. Іванко вирушив і собі слідом, час від часу вкладаючи Сірка, що не хотів повзти і плутався на весь зріст обіч.
Лише Сабрі стояв на місці, сумував, примиряв суперечки молодих побратимів, подавав знаки та команди.
— Бачиш, ти також зумієш, коли робитимеш по-моєму,— підсумував Левко старання Іванка.— Хочеш, то й на герці поб’ємося з тобою?
Іванко, що ледь терпів, щоб не похвалитися перед побратимом знаннями, приховав утіху, загадково переглянувшись із Сябрі, і ніби нехотя згодився:
— Як так хочеш, то попробую... на дерев’яних...
Сабрі забарно розставляв їх на певній відстані, тішачись своїми виучениками, був собі на умі щодо скромності Івася. А поєдинники споважніли, приглядливо обхопили один одного, примірялися, пробували, то наближаючись, то віддаляючись, підступно напасти один на одного.
— Той мек! Бий! — гукнув татарин Івасеві.— Гіт! Гіт! Іти! Лефко! — заохотив і того, хоч бачив, що він і сам уже захопився забавкою.
І ось шаблі схрестилися. Хлопці навперебій замахали ними, закружляли один коло одного, аж пес з незвичності та несподіванки кілька разів гавкнув на радощах; Левкова шабля вправно опускалася над Івасем, що все ще лише боронився, натрапляла на супротив, і Кошовенко скоро відчув, хоч і не подав знаку, що Івась тепер уже не той, яким був півроку тому... Зовсім не той...
— Биш! Биш! — під’юджував Сабрі, присідаючи до землі та заглядаючи з боків, щоб краще бачити поєдинок.— Биш! —, кричав він на вже упрілих і захеканих хлопців.— Биш, Іфанку, биш! — радів він отим градом ударів меншого, від яких Левко ледве встигав відбиватися.— Биш!..
Вже кілька разів старшому вдалося зачепити шаблею меншого, але й менший не лишився в боргу, нанісши удар в плече, аж Левко розгубився з несподіванки. Він напружував усі сили, щоб витримати отой Івасів град, кинутий на нього без зупинок.
— Здаюся!.. Здаюся ж! — ніби жартома, але з досадою в голосі вигукнув Левко.— Ти молодчина, вивчив, бачу, ту штуку вже,— захекано підійшов він до побратима.— І на конях вправляєтесь? — подивився він на вдоволеного Сабрі.— Тепер і я з вами повправляюся тут.
І почалося небачене в дворі кошового. Сабрі зовсім відбився від господарювання за тими вправами з хлопцями, та й вони цілими днями мучили коней, билися на шаблях, стріляли з луків, арканили, копали підкопи в глинищах, повзали, аж Домна не встигала прати їм одяг. І Левко, і Іван помітно змарніли за цей час, ба навіть пес охляв коло них. Проте і успіхи були неабиякі: тепер буланий навіть через ворота в двір то одного з них, то другого вносив на собі.
Все було б добре, коли б хлопці не зачали по намові діда Ничипора щоденні бійки між собою та борюкання. Вони щодня верталися в синцях, особливо Івась, та подряпинах, бо бійка була справжньою і, що б там не було, мусила кінчатися подачею дружньої руки один одному на знак миру. В бійці тепер дозволялося навіть застосовувати підступність всіляку та хитрість, що розцінювалося і дідом Ничипором, і Сабрі як успіх, а не віроломство. Іванко часто повертався до того збитим, брудним і окривавленим, що в Домни аж серце заливалося сльозами від болю за хлопця. Не подобалося те і Катерині.
Вона не раз показувала тихо годованці і Сабрі, як хлопці крали для буланого в коморі овес додатково, доглядаючи коня по черзі. Дивувалася отим усім і Мотря, що навідувалася часом, а що вже мала Софійка тішилася та раділа, коли знала, що малий перемагав Левка у бійці, або коли хлопці те навмисне при ній демонстрували, то й слів не було. Навіть кошовий, що навідався погостити додому на Різдво і забрати з собою Левка, визнав, що хлопці дарма не гаяли часу. Він і битися при собі наказав хлопцям насправжки, чим геть засмутив Катерину і особливо Домну.
— Вчи всьому Івася як годиться,— наказував він на прощання Сабрі.— Виросте — в користь все те піде йому і тобі поміччю стане колись,— натякнув він багатозначно бранцеві. І бранця-татарина грів той натяк ще довго в Мерефі.
Весною, лежачи горілиць на свіжій траві, Сабрі оповідав Іванкові, що лежав поряд, про свою родину, про отари чужих овець, які він випасав, про дворічну службу і вправи в бея, потім — про отой фатальний напад на беззахисні села й хутори в Урусії, і тепер, як і раніше, він не жалкував, що так сталося з ним. Адже все одно жодного іншого виходу в нього, наймита, не було: не йти не міг, а пішов — має те, чого заслужив. Зате он як нудьгував він за горами й долинами рідними, за батьками.
— Пефне, вже й жифих немає, схинули мої ротичі,— скаржився мішаною татарською і українською мовами.— Шотирнадцять ше літ скоро...
— Живі вони... Куди б могли подітися? — співчував бранцеві Іванко.— Хто бідних грабуватиме?..
— Підних? — аж підвівся Сабрі, щоб глянути хлопцеві в лице.— Тільки підних і храбують...— І вкотре заходився розповідати, як порятував у Криму бранку Домну.
— Тобра тітка Томна, топра...
— А чого ж? Добра,— погодився Іванко.
— Вона ж топі — мати,— кинув він ніби між іншим.
— Що ти верзеш? — підвівся хлопець.— Яка мати?..
— Ферсеш, ферсеш,— перекривив його Сабрі, смикнувши віжками коней, що поволі тягли мажару.— Кашу, вона топі — мати!..
— Кажуть же, що Мотря мені мати... Хіба ти інше знаєш? — схопився і став на коліна перед лежачим Сабрі Іванко, розгублений і зненацька вражений та спантеличений отією новиною.
— Не снаю, не снаю,— ніби в мушлю поліз Сабрі, відмовляючись. А по мовчанці додав: — Ти мені трух-самімі, то кашу топі: Мотря не мати, а Томна — не снаю...
Мов пострілом вдарило Іванка оте, що почув. Серце так закалатало в грудях, що ніяк не міг утихомирити його. В лице ударив жар і розлився по всьому тілу.
Та тим не скінчилося спантеличення. Воно, як тенета, тримало хлопця, не даючи змоги виплутатися. Нуртувало в душі, ставило питання, і не було тому передиху й спочинку. Навіть слово «мати» стало відтепер не тим, звиклим з дитинства. «Так мати Мотря — не мати мені? — питався й пересвідчувався: а таки так, чи мати відпустила б до чужих? Хто ж мати?.. Яка вона?.. Де вона?..»
Замкнувшись ще більше, ніж досі, в собі, він щораз пильніше придивлявся тепер до тітки, фіксував у пам’яті її незвичайність у стосунках з ним, співставляв усе, що знав і бачив, і переконаніше приходив до висновку, що вона, тітка Домна, чимось дійсно рідна йому. «Чому ж не признає мене, коли так? Чому?!»
Вправи із Сабрі на якийсь час утратили цікавість. Навіть навчання з дідом Ничипором перестали захоплювати. Ходив засмучений і байдужий до всього.
Ті переміни не лишилися не поміченими Домною. Вона одразу завважила їх, намагалась розгадати, та, нічим не пояснивши, подумала, що син росте, а з ростом міняється і в характері. Дмитро, Івасиків батько, також був неговірким, надто в молоді літа...
А дні спливали, пролітали, мов змилені коні. Якось, проводжаючи додому Софійку, що тепер все частіше гостила в них, Іванко ніби ненароком заговорив про тітку Домну:
— Правда ж, тітка добра в нас?
— А то — ні? — здивовано подивилася та на брата.— Ніхто мені таких гостинців не дає, та й запаску ж ото подарувала яку, вишивати навчила трохи. Мати кажуть, що вона родичка нам,— щебетала та весело.— Тому й добра така...