Іноземні гості та бранці, взяті в останніх боях, ждучи на Січі своїх викупців-родичів або іншої участі, проходжуються повільно в гість-дворі, зацікавлено поглядають на незвичайне січове юрмище і примруженими запитливими поглядами пронизують околиці цього мурованого водами і очеретами табірного острова, цієї природної фортечної твердині, якої ще не довелося взяти цілими сонмами ординських кращих військ.
Їх надто вражає зовнішня рівність між запорожцями, між цими обпаленими вітрами, мов залізними, лицарями, що кидали зухвалий виклик самій всемогутній Порті. Їм, звичним одвічно плазувати перед вищими і бачити отаких же плазованих перед собою, ця зовнішня рівність особливо впадає у вічі і чимось вабить, як всяка романтична незвичність...
Але ось гомін і гармидер, подібні до реву Ненаситця чи Ревуна, яких, здавалося, нічим не спинити, стихають під срібний дзвін литаврів; погляди натовпу поволі повертаються в бік січової канцелярії і церкви. Звідти повагом, врочисто, як і годиться за звичаєм, іде ватагою на майдан, вільно перемовляючись, старшина. Не муштра, зрештою, не можність і не стрій-одяг, що на кожному, приваблюють погляди запорожців, а горда певність своєї справжності і користі товариству, його спокою і недоторканності.
Щоправда, не кожен із них почуває себе певним сьогодні, бо доля його старшинства залежатиме від настрою та забаганок оцього моря постатей, пристрастей і уподобань, проте кожний зобов’язаний бути прикладом незалежності і оборонцем права людського... Людське право — святість найвища тут, і хто б на неї не зазіхав, не минути йому лиха, як не тепер, то в четвер...
Час і події так відшліфували звичаї і закони товариства, що тяжко й повірити чужинцям. Не особливо порушує їх і старшина, хоч би й яким був котрийсь із старшин дукою чи лицарем. Були випадки, і не поодинокі, летіли голови і гетьманські, і нетязькі-лицарські. Ще й як летіли! І не ворогами знесені, а побратимами, січовою юрмою.
Настрій у більшості ніби доброзичливий. В сотнях поглядів світиться тепла святкова гордість за лад на майдані, за вдалі походи і звільнені ясири, за постійний харч і визвольну шляхетну славу запорозьку, та є й колючі погляди. Одні сповнені заздрості, інші — ненависті або оплаченої, до часу принишклої, підступної зради... З зими не лише старшині доводиться ставати в борню, а й козацтву, особливо по отому хотинському рушенні, коли магнати навіть свого короля признавати не хочуть...
— ...Жмайло, Владко, Павлюк, Кулага, Федорович, Кривошапка, Дорош, Кричевський, Семирозум, отець Данило Тукальський і якісь два дітлахи, видно, джури в когось,— полічив котрийсь услух старшину.
— А он там, здається, Олекса Шефран з побратимами-дончаками,— додав хтось збоку.— В чорних пов’язках усі!..
— Це ж який ще?..
— Станичник... Старочеркаський, з Дону. Майже вся січова і реєстрова людність та провідні посполиті сьогодні тут. Гаряченькою, видно, буде рада, ой гаряченькою, коли тут вони всі...— говорить той, що лічив.
— Ет, всі... Що вони без покійного рубаки-гетьмана значать? — заперечив інший.— Куди козаки повернуть, туди й підуть.
— Дорубався до китайки твій шанований дуками Сагайдак... З усіма ладячи...
— Що ти тямиш?.. Ніби твій голодранець Неродич, чи пак Бородавка, не дорубався до неї?.. Обидва були рубаками, нівроку... Царство душі!..
— Всі там будемо! Чого сперечаєтесь?.. Змовкніть-но вже!..— гримить, мов у кадуб, хтось.
Зупинившись посеред майдану під окрепованими штандартами біля великого столу, накритого червоним, також окрепованим убрусом, де заздалегідь січовий писар приготував папери, каламар і кілька гусячих пер, старшини вклонилися до натовпу — раз, і вдруге, і втретє, а вже потім сіли не поспішаючи за стіл, перемовляються.
— Січовий батько наш повагу засвідчує до товариства... Джуру і того молодика прислав за себе на раду,— почулося шанобливе, впівголоса сказане кимось у принишклій юрбі.
— Недужий він вельми,— співчував інший.
— Недужий — не те слово, козаче...
— Кому-то вони порадили гетьманські та січові берли і перначі передати? — питалися цікаві.
— Побачимо... без нас не передадуть,— встряв у розмову високий, худий, мов засушений, козак з рубцем на щоці...
Загули в примовклу тишу глухо бубни, їм услід дзвінко ударили литаври, і знову все затихло і за столом, і в натовпі. Почалася Вальна рада. За звичаєм, першим підвівся і очікувально оглянув завмерле дворище писар:
— Славне січове братство, доблесне рольне посполитство, цехові привідці, лицарі, отамани і звитяжці! — вигукнув він, піднявши правицю.— Ми покликали вас на раду-пораду, кого нам тепер батьками іменувати — гетьманом краю та воднораз і кошовим?
Якусь мить в повній тиші він мовчав, поправляючи перо за вухом і пригладжуючи лисе тім’я.
— Наш достославний державець Конашевич, опора віри православної в усі мимошедші роки,— замовк він, помітивши, як увесь натовп поспіхом знімає шапки,— чільник наших братств і збройна твердиня святих місць, полишив дочасно край і нас по волі божій, а дотеперішній батько кошовий,— виждав він мент,— на одрі болізни від ран лицарських пребиває. Осиротили вельми і Січ-матір нашу, і край наш, і вразі наші, аки прузі-сарана ота, вже користають з того всілякими грасунками...
Вказавши рукою на кількох старшин і молодиків, що враз підвелися за столом, він продовжував:
— В тяжкій немочі болізній батько кошовий, зважаючи на неспокій і напасті в краю нашім, маючи решпект, невідкладно просить і вимогливо варує ось через цих, нашої віри гідних старшин брем’я берлові з нього зняти і другим віри нашої достойникам передати онії. Вони,— глянув він в бік тих, що стояли,— і ці младенці,— вказав на Левка та Іванка,— тої прозьби його суть достовірні свідки і конферувальники... Та ось пан Владко слово вам скаже, дозвольте...
— Так і єсть по святій правді,— вклонився над столом огрядний сивовусий старшина у малиновому жупані,— ми бували в нього, і барзо нас просив він вам переказати, що всьому товариству за велику честь низько кланяється і всіма нами поштенного брата нашого січового...— спинився на мить,— полковника Михая Дорошенка стерничого обрати радить з ласки войськової гетьманом краю, а шановитого чільника Тараса Федоровича, евентуально, Трясила, нарицає суксцесором, батьком кошовим побратимства нашого у сій твердині січовій...
— Павлюка! Павлюка! Бута-а-а!
— Бута-а-а! — повторили в трьох місцях.
— Гуню! Гуню-ю-у! Гун-ю-ю-у воліємо!..
— Дороша-а! Дороша-а-а! — ревнули з кінця аж.— Михая-а-а!
— Кулагу-у-у!.. Кулагу-у-у! Волимо-о-о! Ку-лагу-у-у! — покотилося вигуками по майдану, але тут же й глушилося вимогами інших.
Названі старшини кланялися на три боки товариству і вичікувально застигали в мовчанці, переглядаючись між собою.
— Дякую за честь, брати мої,— першим ступив крок вперед і вигукнув Павлюк-Бут, вклонившись ще раз.— Рано ще мені, та й шаную мудрий вибір нашого батька кошового,— розправив він пишний вус.
— Я такоже приєднуюсь, славні лицарі, до сказаного паном Бутом,— опечалено виступив, кланяючись і собі, недавній гетьман Марко Жмайло з крепом на рукаві.
— І я, запорожці й сподвижники, за те ж...— заглушуючи Жмайла, вийшов у поклоні Кулага й оглянув на три боки натовп.
— Приєднуюсь до старійшин і я,— дзвінко і жваво гукнув Гуня.— Опріч того, всі ми знаємо і поважаємо і нашого молодецького полковника Дороша і отамана Федоровича, і всі раді коло них бути. Обидвоє вони із сіром-козаків, відвагою та розсудом у сотники, отамани та полковники вашою волею і згодою вибилися,— поклав він руку на рукоять шаблі.— Незліченні рани, зазнані ними у боях кривавих, про їхню вражду до бусурменів самі промовляють... То прошу вас, мої сподвижники, погодитися на Дороша і Федоровича...— відступив він і став біля старшин знову.
— ...Не одного з нас,— виставив до натовпу безпалу руку, гундосячи, Кривошапка,— у велій рукопашній пригоді рятували і не раз усе товариство зо смертної скрути-опресії виводили... Самого покійного батька нашого, гетьмана Сагайдачного, з пазурів татарських, вважайте, вирвали... Мужі вони набожні, прихильні до найсірішого брата, то вірю, що чесно нами будуть правувати і батьками нашими істинними стануть. А що не завжди ладять...— перечекав він хвилинку,— той з крулівськими комісарами, а той з деякими реєстровцями, то на те не нам потурати! Бо всьому головою в нас усіх Січ-мати була, є і буде вовік!..