— За відсутністю наших велеславних і добліїх попередників, ми засвідчуємо повагу до їхніх персон через цих ось синів: Левка та Івана — і дяку поштенності за решпектну службу та привіт батькові передамо оними,— витіювато промовив Федорович, поцілувавши обох хлопців у голови.
— Кажіть: «Дякуємо за честь, передамо!..» — нахилився до хлопців писар.
— Дякуємо за честь,— неладом відповіли юнаки,— пе-ре-да-мо батькові!..
По переобранні Владка генеральним писарем і суддею, а Семирозума — січовим писарем, обряд закінчився.
— Послухайте ж, побратими,— вигукнув до натовпу урочисто січовий писар Семирозум, як владця на Січі,— чтенія мого!
«В літо боже 1625-те від рождення господа бога нашого православного, а місяця квітня, 25-го дня, у день святого Юрія, славне військо, низове, середнє і верхнє та чільники посполитства на Вальній раді, помолившись Всевишньому богові і пречистій діві по усопшому славному гетьманові нашому Петрові Конашевичу, сиріч — Сагайдачному, і за прикутого болізнею славного лицаря і кошового колишнього нашого — Лукіяна, ізреченіє от немощі, для якої ні цельби, ні бальства не відшукати, його прийнявши, полковника Михая Дороша єдиномочним гетьманом і воєводою, а отамана Тараса Федоровича, сиріч Трясила, кошовим Січі Запорозької обрало... Сіє у літописанію нашому електовному рукою своєю власною списав єсмь Олекса Семирозум, війська запорозького, низового, середнього і верхнього писар...»
— Слава!
— Слава-а-а!.. Слава-а-а!.. лава-а!... ава-а! — лунало на майдані довго і гучно, і чулися в тому гомоні захоплення від наслідування звичаїв, радість за обраних і втіха від сподіваного свята.
— Оце обрали!.. Не кого-будь!..— хизувалися рядові козаки із убогіших.— Це тобі не Чорний аспид!..
— Та цитьте ви!.. Нічого не розібрати! Ей, квакші!..
— Велимо коморникам викотити тридцять барилець оковитої і п’ять — браги для товариства в честь святого Юрія!..— прокричав у натовп з почесного місця, наче в кадуб, за столом Трясило.— Хай святиться ім’я боже серед нашого братства в цей день!
— Слава-а-а! Хвала-а-а! — заглушив Тарасів голос радісний рев юрби.
— Дуже вже мирно та згодно пройшла нині ця рада,— нахилився до писаря сумовитий Марко Жмайло.— Або на гаразд це, або навпаки,— додав він, виходячи з-за столу. За ним услід пішов до обраних і отець Данило Тукальський.
— Козацтво, принишкло слухаючи казання, тримаючи в руках шапки, шепотіло сотнями уст молитву, проказану пастирем.
— Благослови, боже Христе наш, слуг твоїх на борону віри твоєї, во здравіє і многая літа роду нашого!.. Амінь!..— проспівав він, поклавши на чотири боки хреста, і попрямував до січової церкви, наздогнавши дидаскала, ктитора і кількох клирошан...
А в церкві, в тьмяному мерехтінні свічок, січове товариство, заповнивши донеможна всю просторінь, довго молилося при витягнутих до половини з піхов шаблях в знак того, що кожної хвилини воно готове боронити віру й землю свою від напасті...
16.
Над двором колишнього кошового неначе велетенський крук розкинув широкі крила. Вдень смутою стояло розкрите навстіж брамами подвір’я, лякало мовчанкою перехожих, а вночі — моторошно, як змовившись, кричали сичі. Їм вторив, як навіжений, з ганку чи з закутка двору Сірко. Піднявши в небо кудлату голову, він скавулів і вив, лякаючи мереф’ян, наче бачив від них загрозу і просив пощади: ау-у! ау-у!..
А в хаті мучився колишній кошовий. Хвороба щораз більше давала про себе знати, частіше він викрикував у гарячці якісь накази, боронився сам і боронив когось, карав і милував, поки нарешті, знесилений геть, не замовкав на часину.
Катерина майже не відходила від хворого, її гарячі очі навіть сліз не мали по довгих планах. Всі молитви які лиш знала, вимолила з себе разом із сльозами, а слабому не легшало. Клала на розпечений лоб мокрого рушника, що небаром висихав, кликала знахарок, як знахарі-зілійники з Січі від’їздили, і ті цілі тижні ходили за ним, показуючи дію своєї цілительної штуки бальства.
— На болота, на очерета, на плавні і в непрохідні нетрі вийди, хворобо, з раба божого, і вернися з широких степів, з дібров і буйних рік, життєдайна сило, щедре здоров’я, світлий розум і віра в бога нашого,— шептали вони щодня, незмінно закінчуючи одним і тим же: «Амінь!»
І хоч сумлінно вони писали свої бажання паличками, скіпками чи й ножами по тілу недужого, час од часу спльовуючи гандж хвороби в боки, давали пити і настої, і навари, окутували і натирали тіло, хворому що день, то гіршало, доки не стало зовсім погано.
— От-ця-я Дани-ла-а! От-ця-я Ту-каль-сько-го-о! — прошептав, наче прошелестів, одного ранку хорий.
— Він же лише передучора від’їхав,— кривилася дружина.— Позавтра, певне, знову й буде,— пробувала заспокоїти недужого вона.— Може, дяка слобідського покликати ще до тебе?
— Ні-ні! Йо-го, Дани-ла-а, хутчі-іш,— благав недужий,— приве-зіть!
— Та світ же який до нього! — стримувала ридання Катерина, а той, ніби не почувши, перепитував:
— Чи ще не приїхав, Катрусю-у?.. Чи ще дов-го че-ка-ти-и?..
— О боже! — хапалася за голову господиня.— Коли б же мав те вчинити?.. Лише мить же пробігла по тому...
А через добу по цій розмові хворому ніби полегшало, майже зовсім спала гарячка, після тривалого сну прояснився розум.
— Поклич, Катрусю, челядь до мене...— звелів він по роздумі,— хай побачу і попрощаюсь уже...
На поклик господині чи й без нього того дня до двору хворого зібралося багато і мереф’янських слобожан, і приїжджих з довколишніх висілків, зимівників та застав, а під вечір прибули навідувачі і від самої Січі... Недужий обводив стомленим поглядом присутніх, зволожував пересохлі уста язиком, ніби збирався щось говорити, і знову втуплював німий погляд у велику воскову свічку, що тривожно блимала під образами, чи в стелю...
— Кобзарів би сюди! Хай почую...— шептав ледь чутно він.— Кобзарів.
Кілька сивих і навіть білих співців козацьких, що жили в дворі чимало днів уже, обсіли зразу ж постіль хворого. Деякі з них були зовсім сліпі з бусурменської неволі, інші — зрячі каліки на милицях та дибах після боїв та походів, треті — горбаті, покалічені зроду...
Хоч і несміливо забриніли сріблом голосні струни, Проте розправили зразу побрижене чоло недужого, що виділялося своєю блідістю. Плачна жалість пробігла по розчервлених деках кобз з-під втомлених жовтавих пальців і злетіла в хату піснею-думою. Підхоплена ще дужими голосами кобзарів, вона вирвалася надвір і полилася розпачем і жалобою в далекі слобідські закутки...
З-під жилавих, сухуватих, покоцюрблених пальців кобзарів зводилася і підіймалася з далекої-далекої минувшини завірюха, а в ній об’являлися постаті велетнів-характерників, оборонців рідного краю і волі, славетних Мамаїв окрилюючи челядь запальним духом супротиву напасникам.
Левко та Іванко, що були весь час невдалік від хворого, слухали ті ніби вітром завихрені мелодії і наче бачили відчайдушні герці за полонених людоловами ясирників чи пригнічених шляхтою сіром, жадаючи святої волі. Навіть хворий звівся на лікоть, набравшись сили з отого душестрясаючого співу. Німий зір, його раптом загорівся запалом і відвагою, в’яла шия налилася, напружилася і звела тяжку голову твердо і стійко, ніби й не хворів він довгий час...
витягували зі струн, мовби з жил, кобзарі чи то спів, чи то плач, що судомив лиця присутніх, і знеможений отим господар, згасаючи в очах, втомлено опускається на постіль, закриває повіки, поринаючи в немічну темінь.
— Приїхали,— шепче Орися до матері, видивляючись у шибку.— Вийдіть же, мамо, навстріч...
— Сповідай мене, от-че-е-друже,— прошептав уже якимось не своїм голосом недужий, коли залишився нарешті з отцем Данилом сам на сам.— Не жилець я на світі цьо-му-у...