— Тітко, я справді подібний до вашого батька? — зустрів Іванко Домну у воротях, як та верталася з проводжання.
— А чого питаєш?..
— Говорив же отой кобзар щось... ніби...— подивився він пильно на неї.
— Говорив, сину, але... це не так воно. Не так, хлопче...— затиснула вона йому чоло і поцілувала.
— То ви нічия мати? — як ножем, полоснув він її питанням.
— Не допитуйся, любий, з часом довідаєшся,— поспіхом кинула вона і мерщій пішла до хати.
Іванка не вдовольнила її відповідь. Присів на ганку, мов кимось дуже заплутаний вузол розв’язував, і не міг розв’язати питання: чий він, звідки, чому тут?..
«Мабуть, моїх батьків і родичів схопили людолови чи й побили навіть! — плів здогади хлопець, ніби з павутини виборсуючись.— Але ж хай і так, хай побили, то є ж хтось, хто знає, як те було, коли, де? Он той кобзар усе знає про всіх, а про мене ні слова!.. На якогось Паливоду я подібний буцім... Може, він і є родич мені?.. А коли так, то і тітка родичка, бо ж вона дочка Паливодина... Боже, допоможи мені знайти рід мій. Нічого іншого не прошу, лише в цьому допоможи — знайти рід свій!»
18.
Повернуло геть на осінь, коли до буденної слободи Мерефи прикотилися не знати звідки одна за одною різночасі новини. Біженці розповідали, що по замиренні короля зі шведами на Правобічні осіло постоями видимо-невидимо жовнірства, поверненого ніби на погамування посполитих. Ті ж викотці запевняли, що козацький похід за ясирниками був невдалим, бо їх не пощастило вчасно догнати, що гетьман Михайло Дорош там убитий наповал, а над розпорошеними і то більше реєстровиками-козаками обрано наказним Грицька Чорного, якого і король потім ніби радо потвердив гетьманом, хоч січовики не признавали цього.
Уже оте небарне королівське потвердження говорило само за себе, бо того ж таки Дороша король свого часу не потвердив. А коли так, нема одностайності серед козацтва, що само по собі уже неабияка біда.
Долетіли вісті і з іншого боку. Московські варнаки-біженці від боярського визиску запевняли мереф’ян, що цар вислав до Білгорода додаткові залоги, поклавши на них повинність боронити край від татарів, і буде тепер брати більший, ніж досі, ясак зі слобожан чи й консистенську дачу, що він же замирив з Високим Порогом на довголіття, а стрільці на те вчинили рокош, і їх усіх, після погамування, жахно четвертовано за непослух разом із деякими втікачами.
Новини ті варилися на ярмарці, в кузнях, по хатах, на полях, і кожний мешканець Мерефи все більше відчував, що, видно, скоро і сюди доберуться бояри, що життя і в них не буде таким вільним, як мріялося спершу, що на них, мов прокльон якийсь, всюди насувається горе і не втекти від нього нікому.
Були, правда, і радісні новини для слобожан. Особливо обрадувались вони, коли одного дня дізналися, що аж із Києва до них напостійно прийшов дидаскал Вустим, який тут же, разом з мереф’янським отцем Іпатієм, заклав при церковці школу, в якій мали ось небаром учитися грамоти діти і міщан, і козаків, і викотців... Особливо було втішним те, що можна там навчатися не лише хлопчикам, але й дівчаткам. Дід Ничипір, що також будував толокою ту школу, невдовзі зайшов до Мотрі і, поговоривши з нею наодинці про якісь свої справи, сказав Іванкові, що на Січ, як лагодився, він не поїде, а залишиться навчатися при церкві...
Не можна сказати, щоб та новина була приємною Іванкові. Адже думкою і серцем він був уже там, на Січі. Не одобрював і Сабрі отієї його затримки:
— Твоя мусить косак бути, не муедзин,— говорив він загадково, ніби співчуваючи в чомусь хлопцеві.— Твоя — косак... топрий...
Та до школи було ще далеко, а в дворі назрівала подія, що багатьох примусила задуматись. Мотря все більше й більше ставала недоброю, а останнім часом — зовсім злою. Їй все щось не подобалось, щось дратувало, робило жадібною, заздрісною і часто несправедливою. Особливо це відчула на собі спершу Домна, за нею Сабрі та Іванко, а вже згодом навіть і мала Софійка.
Не лише дорослі, а й малі примітили: вона на порі вже, а тому і Домна, і Сабрі дивилися на отой стан господині, як на забаганки вагітної, що ось-ось минуть і все стане по-давньому. Та дарма, і розродилася господиня, і хрестини відгуляла, а перемін ніяких. Ото тільки й присмирніла, коли був господар, а від’їхав на Січ — знову за своє. Новонароджений син, якого мереф’янський отець на честь січового отця Данила наіменував Даньком і вписав у граматку Гундою, усім давав про себе знати, бо по ночах, вважай, зовсім не спав, надриваючись у плачі, а вдень також вимагав до себе уваги.
3 появою брата Іванко був геть занедбаний господинею і переданий без домови Домні, але й новонароджений Данько був також переданий їй же, бо Мотря спершу почувала себе нездоровою, а пізніше отак все й лишилося: Домна і в хаті, Домна і в дворі, Домна і в полі. Сабрі, зауваживши те все, намагався, скільки вистачало сили, допомагати їй, але роботи так було багато, що він ледь встигав упоратись і коло худоби і в полі, і Домна лишалася сама, з усім. Зауважили оте запаніння Мотрине і сусіди та знайомі, однак втручатися в чужі справи чи докоряти господині ніхто не наважувався, тому Мотря звикалася з тим, що їй ніхто не перечить, вважала, що так і треба...
Отож для Іванка і Софійки скоро отой братик Данько став чимось морочливим, обтяжливим і неприємним. Якщо в перші дні Софійка, обрадувавшись появі братика, не відходила від нього, то з часом вона лише з примусу гойдала його орельку-колиску. Появилися і заздрощі, особливо у Софійки, бо лише Данька не зобиджала Мотря, лише ним цікавилася вона і переймалася...
Поза тим все в Гундиному дворі було, здавалося, добре. Чимала тепер родина його жила своїм окресленим, як заведено, життям, своїми уподобаннями і таємницями. «Старший син», що аж ген піднявся ростом і розширився в плечах, змужнів і споважнів не по роках, працював тепер щодня, бо відчував, що їсть чужий хліб, не маючи змоги розгадати, завдяки чому і через що. «Мати», що переконливо була вже знана ним як не мати, зчаста якось недобре дивилася, коли він лишався з Софійкою, а тітка Домна, прив’язана до малого Данька і обов’язками і почуттями, таємно плакала, ховаючись. Втішало те, що вони з Софійкою навчилися розумітись між собою без слів, змовлятися й лукавити з матір’ю, намагалися більше і довше бути разом.
В день святої Покрови, виряджаючись до церкви разом з усією родиною, Іванко перед виходом з хати зненацька поліз рукою до кишені кунтуша і здивовано витяг звідти розшиту носову хустку. Не второпавши, що то і звідки воно взялося, він розвернув її і лиш тоді збагнув: це була та сама хустина, що її довгими вечорами гаптувала мала Софійка. На лихо, усе те побачив не тільки він, а й Мотря та Домна.
Господиня і зовсім уже стала нестерпною... В гніві вона обзивала Іванка шарпаком і прихлібцею, голодранцем і найдою, шматуючи серце Домні, що, як лише могла, приймала на себе отой гнів, непомітно згладжувала суперечку при дітях. Софійка, при якій мати не раз паплюжила і ганьбила хлопця, не втрималась якось.
— Вас, мамуню, той Данько геть забрав від нас з Іванком,— сказала ображено Мотрі, і та подивилася на дівчину вперше не як на дитя.— Ніби ми й не діти ваші...
Попередній рішенець Мотрин залишити Іванка для навчання в школі по отому безневинному випадкові з хустиною вона раптом змінила. Не допомогли ні вмовляння діда Ничипора, ні перемови дидаскала Вустима, ні, нарешті, прохання Домни. Спішно готувалась білизна, тороки, сагайдак і лук, нетерпеливо чекався приїзд господаря чи його посланців, які й мали відпровадити хлопця на Січ.
На біду чи на щастя, в один підвечір над’їхав додому сам Кривошапка-Гунда. У Івана аж дух перехопило при появі двох вершників у воротях і притороченого за оброть лошака, а коли пізнав у другому верхівцеві Левка, що поважно йшов до нього, то й зовсім порадів: нарешті поїде вже звідси! Потішив юнака і вигляд побратима: дебелий, обвітрений, при зброї, він видався Іванкові зовсім дорослим.