Павлюк скреготнув зубами і, вилаявшись, схилився на стіл.
— Даруй, гетьмане, за недобрі вісті мої... Радше б не ніс їх тобі... Мусив же виконати батькового наказа я...
Ніби не чуючи сказаного, гетьман заходив по світлиці, стискував у злобі уста, грав жовнами і хрускав у неспокої пальцями, мовби хотів повикручувати їх геть. Край столу, схилившись на руку головою, принишк Боюн, тихо сиділи поряд, впершись у безвість поглядами, Скидан, Томиленко і Гримич...
— Нічого, ватаже,— підвів голову і подивився на Павлюка Боюн.— Воно і те треба комусь і колись робити, Хоч розпорошеність наших сил — це втрата непоправима для всіх.
— Шукай папір та каламар, Базилю! — спинився, зітхнувши, по роздумах Бут.— Свята глупота д’недавня гірше ворога нищить нас,— сказав він скрушно, виглянувши крізь відхилене рядно у примальовану морозцем шибку.— Хоч би мороз поміцнішав, чи що,— виказав він свою затаєну думку й надію.
— Коли б же то,— зітхнув досі мовчазний Мирін Поклад.— А то ні се ні те. Хлябанина одна на воді.
— «Дорогий брате! — диктував писареві гетьман листа до Остряниці.— Вирішували ми купно йти на ляхів таки в цей засвіт, та коли ж ні з чим. Тому, мабуть, відступимо вже завтра до Боровиці і там чекатимемо Вашої підмоги, бо без неї — не переможемо. Не переможете і Ви без нас у розпоросі та розбраті. Отож, прошу й наказую, негайно посилай все, на що буде змога, на Правобіччя, як домовлялися спершу. Виконуй!..»
Скидан ожвавлено підвівся, переглянувся із Гримичем і заходив по хаті, ніби не знаходив собі місця. «Не прибудуть уже, мабуть, канівчани, не прийде підмога з Лівобіччя, не пришле Гуня у підкріплення чайкарів із Січі. Що ж буде?..— катувався він, як загнаний у клітку.— Що буде?!.»
Глуха підпівніч скупо притрушувала поземкою двір, завивала стиха вихорцями-вітрами, будилася ледь чутними далекими і тривожними гавканнями поодиноких собак десь із-під лісу і знову мовкла лиховісно й причаєно...
41.
Із засвіту і до запівночі кипів і клекотав під Кумейками бій... Перші навальні козацькі напади, натрапивши на притрушене сніжком і незамерзле болото, таки зразу і захлинулися і замість сподіваної радості принесли прикрощі. Ще б пак, самі себе пошили в дурні! Північно-західний відлижний вітерець, викручуючись вихрастими клубочками у козацькому стані, доносив із запалених ляхами Кумейок спершу відчайдушні зойки та крики поселян, завивання і лемент собак, а згодом, як те трохи змовкло, густі хмарища диму, що слався поземкою, і чад... Не поталанило ні в чому козакам, найпаче дошкуляв отой дим запахом спалених трупів.
І все ж було не так уже й зле. Прикриваючись нищівною самопальною і гарматною паляниною, козаки відступили з отієї болотної пропасті за пагорби, наспіх обставилися, як завжди в таких обставинах, возами та мажами, й витримували і розлючені напади жовнірів та рейтарів, і безупинний гарматний шквал, і наскоки гарцівників-вершників, що носилися з краю в край.
На щастя, появився нарешті Гуня з січовиками, і Сіркові козаки, ожвавлені отією подією, зробили несподівану вилазку й зуміли замкнути у своїм таборі чималий загін жовнірів, що, прорвавши загороду-греблю в одному місці, опинилися в зашморгу. Коли в лавах обох військ пронеслася чутка, що в оточеному жовнірському загоні перебуває син Потоцького Петро, то бій, наче підсилене пожарище, розпалився так, що і бувалі в січах козаки такого не пам’ятали. Не лише косами, ятаганами, списами чи шаблями бився покозачений люд, ай — голоблями та люшнями, війями та кілками, навіть осями нищив на два боки ворога, звужуючи коло оточенців і відбиваючи все завзятіші напади тих, що, як сльота, осліпло лізли на виручку оточенням. Син же Потоцького в кільці!..
Дізнавшись, що син Петро в козацькому оточенні, Микола Потоцький оскаженіло гасав по полках, грозив своєму братові Станіславові, полковникові Лащеві і магнатам Казановському та іншим смертною карою за недбальство і гнав на козацький табір все свіжі й свіжі свої сили, доки, не стримавшись, і сам не повів добірних резервних драбантів на приступ козацьких редутів, водночас обливаючи їх шквальним вогнем всієї коронної армади.
Бій уже не кипів, а клекотав, ревів... Табір козаків, оточений возами і мажами, ощирювався і не давався доступитися його. І мало треба було козакам: хоча б один свіжий полк запорожців, котрий ударив би у тім’я ворогам, хоч кілька б сотень для нападу збоку, щоб підняти напругу в лавах своїх і схитнути ворога... Адже увесь день жовніри й драбанти напирали по три на одного козака, бій все ж схилявся на користь боронців краю, адже й сам Потоцький подумував уже про те, як йому вийти з ганеби в цьому бою... І треба ж статися отакій напередбаченості... Доля-фортуна вередлива буває...
Вже вечоріло, і козаки, усвідомлюючи свою близьку перемогу, напружували останні сили, останні можливості з надією, що ворог схитнеться і подасться ось-ось, а тоді вони сторицею подвоять свої сили і переможуть. І ось біда: несподівано в козацькому таборі спалахнула мажа з сіном. Впряжені в неї воли здичавіло заревли і нестямно кинулися, одірвавшись від решти, носитися по табору, розтрушуючи вогонь шматтями на інші вози та мажі також із сіном і соломою... Частина козаків кинулася до оскаженілої худоби, але в ту ж мить і відхлинула, бо вогонь упав на фіру з порохом і вже через мить страшенним нежданим вибухом розніс і волів, і сіно, і декілька маж та возів з доокружних редутів. Оточенці разом з Петром Потоцьким умліока, скориставшись з отого богом посланого їм спасіння, розладом у козацькому таборі, прорвали кільце і винеслися, як з пекла, геть...
Заревів із радості ворог, застогнали від горя козаки, але гнатися не посміли, бо знали, що лише в оцьому таборі вони сильні поки що. Бій продовжувався, хоч козаки й знали вже, що сподіваного переможного кінця не буде сьогодні... Купами лежали трупи і в таборі козаків, і на полі між ними і ляхами. До Потоцького влилися свіжі сили жовнірів, приправлені з Бара коронним гетьманом Конецпольським з п’ятьма гарматами, і змучені козацькі лави, підупавши духом, ледь витримали їхній навальний шквал... А десь ще затримувалися не знати чому жадані канівчани з Артемом Лагодою, потойбіч Дніпра блукали загони Скребця і Кизименка, рихтувалися, не поспішаючи, в дорогу чигиринці з Гнатом Хомою, корсунці з Максимом Нестеренком, білоцерківці з Ясиною... Отож би всім і поспішити, і відкинути нападників, і погнати світ за очі...
То один, то другий із старшин тепер наполягав перед Павлюком про відступ, скаржився на нестачу людей, відсутність пороху, зброї, натякав про Боровицю, в якій вже, може, чекають на них лівобічні підкріплення. Те ж робилося і в таборі Потоцького, тільки куди ретельніше і заповзятіше. Бо за козаками їм бачилися ще не покликані до бою резерви в гайку, що чомусь-то досі не зрушилися з місця, а стояли там з розвіяними корогвами над головами, ждучи нагоди обскочити їх, як лиш скупчаться, з боків. Не знали вони, що то були лише опудала, коло яких гарцювало з десяток нарочитих нетяг, козаків-вершників, колишніх сулимівців, поставлених туди Сірком ще з досвітку.
«Ну й Сірко! Ну й стратег!.. Оце так молодик! — повторювали подумки старшини, зрозумівши значення отих опудал в гайку для всього козацького війська.— Треба ж до такого додуматися!..»
Не послухав старшин Павлюк і таки дотягнув бій до вечора, але, як лише почало темніти і ляхи відхлинули геть, боячися козацького підступу, він не послухався і рядових козаків, що казали: «Нас тут і ворожі трупи боронять, бо лякаються їх кількості ляхи...» Не послухав, а зібрав наскоро Малу раду, а по ній раннім передсвітом дав наказ військові відступити на чолі з Гунею до Мошен, звідти прямувати через Черкаси до Боровиці. Сам же він, Павлюк, подався з охоронною сотнею в Чигирин по людей та порох, а Скидана послав за тим же на Січ... Наказним над козацьким військом лишився Дмитро Гуня.
Сірко не пам’ятав такої довгої ночі в житті. Здавалося, вона тяглася безконечно, припнута ланцюгами десь у хащах до дубів, як спіймана блудниця. За наказом Гуні він, як і інші, зморений і розбитий, дорана стежив, як козаки поспіхом стягували до куп трупи полеглих, загортаючи їх примерзлою землею і окривавленим снігом. Джмелиним роєм гула ще в його тяжкій голові бойова веремія, дзвеніли вибухи, крики, стогони і постріли, щеміли натруджені і мозолясті, в пухирях руки, сльозилися від цілоденного диму очі. На світанку він наказав своїм козакам проказати молитву, пошапкуватися з полеглими і стати в шеренги. А незабаром, розбудивши нічну тишу пострілами сальви в честь полеглих, вони останніми залишили побоїще і з місця вскач повернули у бік Мошен. Перед самим містом вершники обігнули їх і, вибравшись із мочарів на давній битий шлях попід горою, подалися на схід...