Розвиднялося, як Сірко по чималому навальному чвалі притримав коня і оглянув розтягнуту колону своїх мовчазних вершників. Сіявся тихий сніжок з неба і з дерев, дрімали в мертвій задумі сосни й дуби, спали вільхи й ялиці, покриваючись білим квіттям снігу. Десь вили ледь чутно зголоднілі вовки, пробігали наполохані зайці, кабани, козулі, залишаючи свіжі сліди на сніжку.
Їдучи ступою і одноманітно погойдуючись у сідлі, Сірко почав непомітно дрімати, і, хоч силився прогнати її, дрімоту, повіки зліплювалися, аж не міг дати собі раду. Лячно стріпнувшись якогось разу, він оглянувся і настрашено побачив — і то вперше в житті: його побратими майже поголовно спали в сідлах. Дивне і жахне то було видовисько, здавалося, що хтось заворожив раптом, зачаклував увесь загін козацький, що навіть коні — і ті, міряючи стомлено шлях, також дрімають.
Трохи вгомонившись по першому враженні, він нарешті зрозумів, що й сам напівспить, час од часу прокидаючись, як і його Велес. Повагавшись, мусив виставити наперед і назад надійну варту з суворим наказом не заснути і вже по тому спокійно їхав, клюючи носом.
Петляли стрічкою поза плесами і озерцями, обгинали бугри і вибалки, перетинали струмки і рівчаки, обходили протрухлі завали з дерев, поки по обіді передній роз’їзд оповістив, що недалеко на лісових галявинах є якісь хутори. Загін раптово проснувся, ожвавився, загарцював, а за якусь мить уже обрадувано спішився.
Двічі до вечора мінялися дозори над шляхом, двічі він обходив пов’язаних до вориння коней, наказував конюшим з поселян підкладати сіна і знову десь тулився в закуток і дрімав, поки кухарі наспіх готували галушки. Втішало його, що козаки покотами солодко спали по хатах і стодолах, що коні зголодніло хрумали духмяне сіно, дружно форкаючи...
— Спочив би, отамане, прилігши,— нагадав йому якось Артем Нерід, зводячись з копиці після недовгого сну.
— Живі будемо — спочинемо ще,— відповів йому Сірко його ж словами.
— Закон війни вимагає, щоб отаман був завжди виспаний і опочилий, а ти...
— Нужда й закони міняє, брате, як говорив покійник батько Сулима,— повеселів Сірко від турбот свого джури.— В Боровиці по-справжньому спочинемо...
Спускався тихий зимовий вечір, як у мовчазне мереживо сніжної завіси, що густо опадала, сіючись, вийшов лісовими манівцями поповнений кінними хуторянами Сірків загін у напрямку Черкас. Отаман уже бачив місто, уявляв його вулички й хати, невільно малював у пам’яті нічну зустріч з Корнієвим побратимом, дядьком Артемом, тішився клопітливою гостинністю тітки Горпини, пригадуючи зустріч з ними по путі на Мошни, мріяв, як висушить у теплі опрілі ноги і перевзується. І надія та, що ближче під’їжджали вони до Черкас, теплішала в подумках, ставала бажанішою, необхідною, хоч і не мав часу там затримуватися, пам’ятаючи вимоги наказного...
— Перемахнемо ось через оці кручі, об’їдемо балку, урвище і хащі, а там і діброва буде,— догнав Артем Нерід Сірка.— В мене тут тітка коло Замчища, то, може, дозволиш заскочити і побачитись, отамане?..
— Побачимо, брате,— зітхнув чомусь Сірко, криво Посміхнувшись.
«А з повозового табору, як ото під Кумейками, худобу треба конче виводити...— в’яло вирішував подумки.— Не випустили б того магната Петра Потоцького, коли б воли не осатаніли».
Кидаючи копитами груддя натоптаного снігу позад себе, коні скоро вихопилися чвалом на останню кручу перед Сосницею, і... гахнули з подиву козаки, застригли неспокійно вухами коні, зупиняючись від отого загравного видовища попереду. Крізь решітчасті просвіти дібровних чагарів і над ними, наче перед сходом сонця, рожевим сяєвом райдужилося низьке небо...
Сірко разом із загоном, що без наказу зупинився, дивився на те жахливе видовисько і чув, як холонула в грудях підігріта втіхою надія на зустріч з Артемом і його родиною. Зразу ж за посадженими колись гетьманом Кулагою саджанцями дубняку ряботіли лиховісні клапті вогнів, здіймаючись вгору, ніби спалювали оті надії, замінюючи їх розпачем і страхом за людей, що лишились поневірятися десь на холоді без стріхи і майна, з дітьми і старими...
Вислухавши дознавачів, він гукнув сотням не відставати і, огрівши спересердя Велеса таволгою, понісся в ніч, обгинаючи місто праворуч. «Значить, ляхи обігнали нас якось, але ж... як? — марудилося в голові отамана.— Коли і де обігнали, не давши нам того помітити?..— лютував у душі Сірко.— Невже Книша встиг те зробити за наказом Потоцького ще вчора? Авжеж — учора...»
Велетенське пожарище, як і кумейське, тріщало й гохкало в світло-кров’яних куделях вогнів, кипіло криками й зойками людей, гвалтувало і завивало собаками, ревло й іржало худобою... Полум’яні язики, облизуючи рештки стріх: за валом, оповивали і кутали чорні ребра недогорілих дахів, червоними гребенястими клубками підпалювали осіле на камінне Замчище небо, високими свічкуватими стовпами довго освічували путь вершникам, що очманіло неслися в потемнілу мушлю ночі, повернувши з чигиринського шляху топилівським до Боровиці...
— Спаси, боже, й помилуй люд твій хрещений! — хрестилися вершники.
Сірко кілька разів озирнувся і ніби перед собою побачив оте багаття, розлите на всі Черкаси. «Невже це робота Лаща?.. Невже оте пекло він посіяв?.. Катюга!.. Ні, Книша б не осмілився!» — аж привиділося Сіркові в отих загравах перекошене, як тоді, у Мошнах, страхом лице воєводи Лаща з обрізаним уривком аркана, що петлявся на вітрі, а обіч, чомусь у самому полум’ї, трупом лежав дядько, Артем, і біля нього тулилася, корчачись в нестямних муках, тітка Горпина, навколо якої, тримаючись за палахку спідницю матері, свічками горіли діти...
Уява, як блискавочка в павутинних тенетах, борсалася, билася, пульсувала, і, відганяючи її геть, Сірко приострожував Велеса, аж той стогнав від напруги, рвучись уперед...
Хоч була ще тільки засвітна година, та ні боровичани, ні вже прибулі туди козацькі війська не спали. Загони Івана Сірка увійшли у вузенькі вулички містечка й попрямували в тому напрямі, де таборився, як повідомили на заставі, гетьман. Павлюк і старшини саме закінчували радитись, як Сірко переступив поріг.
— Що б там не було, а ми будемо стояти, доки стачить сили, розв’язуючи тим руки і панові Скиданові, і Гуні на волості, поки побільше зберуть і розпорошених посполитів та міщан, і козаків,— говорив Павлюк, сидячи на ослоні спиною до столу.— Припасів і зброї тепер вистачать і на двотижневу облогу, тому велю іти всім до ретраншементів і простежити за танцюваннями та очікувати ляхів, щоб не прогаїти їхнього приходу,— підвівся він, даючи всім зрозуміти, що рада кінчилася.
— Загад наказного полковника Гуні, пане гетьмане, ми виконали без перешкод! — доповів Сірко Павлюкові, як із радниці вийшли старшини і той лишився лише з Томиленком.— П’ять могил насипали якомога вище і опорядили на побоїщі,— додав він згодом скрушно.— І Мошни, і Черкаси вогнем горять, а так... прибули до вас, ще й хуторян півтора десятка привели на конях... Будуть якісь накази?..— гнітився він суворістю гетьмана і його заклопотаністю, переступи з ноги на ногу.
— Буде наказ, сину,— по застиглій мовчанці проговорив гетьман, щось думаючи своє.— До рана перепочивайте, хоч недовго, а як лиш окопаємося, поскачете на Січ, підбираючи по путі за Чигирином охочекомонних посполитих і міщан. Боєм під Боровицею війна із ляхами, Івасю, не скінчиться... Ляхи палять Хорсунщину, Лівобіччя, Звенигородь та Уманщину... Палять живе й мертве наше... Палять, як ніколи ще!..