— Слухаю, пане отамане! — вайлувато побіг той у срібний присмерк ночі.
— До Івана 3-ло-го-о я,— розглядаючи козаків, заговорив юнак.— Дід послали,— додав він, злякано оглядаючись.
— Не Злого, недолупку, вважай, а Сірка,— гримнув на хлопця дозорець.
— До Злого дід казали добратись,— ледь не плакав хлопець.— До Злого б спровадили ви.
— Що ж дід казали передати Злому? — взяв за худе Коліно хлопця Сірко.
— Так дід же казали передати йому, а не вам,— зам’явся приїжджий на мить.— То йому й передам, як зустрінеться...
— Оце ж він і є, вважай, недолупку,— показав чатовий на посміхненого Сірка.
— То передайте Зло-му-у,— одважився нарешті хлопець,— що там, під лісом, коло Хирівки, засіли кінно ляхи. Видимо-невидимо їх. Так дід веліли сказати Зло-му-у про те, що вони вранці причаєно нападуть і всіх козаків вирубають, постинавши голови... А тепер усі п’яні, бо в Балабухиної Варки цілий кадуб горілки забрали...
— А не брешеш ти?! — потис хлопцеві коліно Сірко.
— Ось хрест святий — правда! — бігом перехрестився малий.
— Хороший в тебе дід, козаче... То поїдемо до того Злого,— смикнув Сірко за оброть шкапу.
— Дід ще просили, щоб Злий поміняв цю шкапу на вартішу, бо вона має невиліковний гандж. Обпоєна і загнана,— жалісливо канючив юнак.— Вони ще казали, що, може, Злий і так дасть коня, не взявши клячі, бо нащо козакам отака?.. То веліли обох привести. Гривна ляхи забрали, а цю лишили... А ще, може, він мене запише в козаки, то дід казали, що не будуть перечити, тільки б коня привів,— балабонив хлопець, щулячись і зчаста гикаючи чи то від холоду, чи від ляку.— А найбільший лях Лащем зветься.
— Лащем? — аж стенувся Сірко, відчувши мурашки на тілі.
— Лащем. В нього, казали дід, і очі, як у ляща, банькаті.
— Ах ти ж, окаянний! — вилаявся Сірко, тягнучи шкапу, аж хлопець ойкнув.
— Я ж нічого. То дід казали.
— Оповісти всіх отаманів і сотенних приготувати за мить кінноту, а валкових — запрягати борзіше сани! — гукнув він Артемові, що якраз наближався.— Та ватри розпалити вели всі!..
— Розпалити чи погасити? — не йняв той віри почутому.
— Розпалити і якомога вищі, щоб до рана великим і високим полум’ям палали,— крикнув Сірко злобиво тому навздогін.
— То ви, може, й справжній отой Злий, дядьку, що дід казали? — заїкувато допитувався юнак, кидаючи горошинами боязких дитячих очей по розкиданому між засніженими засіками таборі.
— Та, може, й той, хлопче,— бовкнув заклопотано Сірко.— Діду Омельку! Га, діду Омельку! — привів він конячину до прив’язаних коло саней волів.
— Чого тобі? — старечо закашлявся на санях хтось під кожухом, викушкуючись.
— Вставайте, запрягати час... Ось хлопець і худобина з вами побуде,— вказав він на юнака і, штурхнувши шкапу в бік, попрямував геть.
— А як же з конем, дядьку Злий?
— Буде кінь, якщо дід правду сказав...— обізвався Сірко, відходячи.— І в козаки запишу тебе...
— Дід так і казали, що ви не обманете,— радів хлопець.
Прочумавшись, дід Омелько роздивлявся то хлопця, то конячину, виплутуючись з-під кожуха. Нарешті він забарно зліз із саней у сніг, почухав потилицю, поглянув у небо, відгадуючи час, і надсадно закашлявся.
— Ще й Волосожар не згас, а його нехтем у спину турить,— невдоволено забубонів він, підперізуючись рябою окрайкою.— А ти чого витріщився? Злазь із скотини, чи що!..— гримнув на хлопця старий.
Невдовзі у таборі козаків і охочекомонних кипіла метушня, гуготів глухий гармидер і гомін. Рипіли сани, шикувалися вершники, полишаючи засіки, лунали приглушено накази, форкали випочилі коні, почувши дорогу. А як потяглися довгим шнуром і валки, і вершники і все затихло на раптово спорожнілому таборищі, багаття розжеврілися, кинули в небо снопами сяйв і іскор, застріляли галуззям, палахкотливо лякаючи навколишню тишу.
Срібними намистинками в морозному небі мерехтіли зорі, ховалася причаєно глуха тиша за густим частоколом лісу, їхали з рипом валки, ішов безкінний люд Під охороною козаків на Веселий Розділ. А кіннота чвалом неслася в протилежний бік — назад, на Хирівку...
У таборі Лаща, полк якого займав усе селище і край лісу, всі спали, перепившись ще звечора оковитої. Навіть стежа була схоплена козаками без жодного гвалту, бо ляхи думали, що козаки з біженцями в Цибульному і тому не чекали нападу з тім’я. Захоплені зненацька драгуни були напівроздягнені, але добра виучка скоро згрудила їх, і бій розгорівся не на життя, а на смерть.
Не одному б козакові довелося покласти в тій сутичці голову, коли б драгуни не дізналися, що їхній воєвода втік. Отоді й почалося оте кінцеве знищення, яким завершилася хирівська веремія. Так напівроздягнутих і роззутих їх і посікли козаки. Навіть ті, що якось устигли наспіх одягтися і скочити на решту ще не схоплених козаками коней, не втекли далеко в тваринному переляці. Їх доганяли аркани, кулі, навіть кілки. Тільки воєвода Лащ та старшини, полишивши напризволяще свій загін, сани з власного кладдю і варту, розставлену по деревах на шляху до Цибульного, з групкою отаких же напівроздягнених вояк мчалися стрімголов на Ставище. Лащ уже вдруге мусив визнати, що в особі цього лотра і збуйця Сірка має свого запеклого і досить вправного ворога... Досить вправного!..
Вертаючись по отій веремії вчорашнім шляхом, козаки знімали з дерев Лащевих чатових, зачудованих їхньою появою з протилежного боку. Яскравість вогнів у козацькому таборі, що відсвічувала аж у небо, під ранок підсилена, запевняла їх, що козацький табір, нічого не відаючи про полк воєводи, повально спить у снігових засіках, чекаючи на своє знищення.
— Оце звитяга!.. Оце удача!.. Оце отаман! — втішено говорили козаки між собою в путі, захоплено вихваляючи свого чільця, що мовчазно їхав попереду загону. А Сірко мучився тим, що ось узяв він кількох полонених, а з ними і ротмістра. «Не вбивати ж їх, безоружних, як худобу на убої,— роздумував він.— Відпустити також ніби не можна, бо ж не силою і нуждою вони прийшли сюди?!»
Тим часом і їхнє нічне таборище наблизилось. Вогні майже всюди пригасли, і тиша така панувала між сніговими засіками, тяжко було й повірити, що ще недавно тут стояв шумливий табір. Сірко притримав Велеса, зупинилися зразу ж сотнями і козаки.
— Об’яви недовгий перепочинок у таборищі! — звелів він Артемові і, заклопотано зійшовши з коня, попрямував до полонених.
— Ротмістром будеш? — спитався першого з розхристаними грудьми драбанта.
— Так, прошу пане, ротмістр при полку воєводи Лаща єсть я...
— Не воєводи, убивцю, а — катюги! — прохрипів, кинувши сказом з очей, погрозливо Сірко.— Що маєш сказати мені за своє звільнення?..
— За звільнення нічого не скажу...— рішуче і безстрашно подивився той у вічі отаманові.— За кмітливість і хист та за вправність військову твою скажу...
— Що ж маєш сказати за те?
— Маю, пане лицарю!.. Розбили Потоцький і Конецпольський ваші війська в Боровиці дощенту, а того гетьмана вашого соратці видали і тепер зі ступою він їде до Варшави... страченцем...— проковтнув ротмістр останнє слово.
— Брешеш, собако панський!..— замахнувся на нього Сірко канчуком.
— Не брешу, пане лицарю!.. Сам при тому був і бачив власними очима все.
— Заб’ю, як пса паршивого! — погрозився Сірко, відчувши, як німіє в нього в грудях щось, великим холодним жмутом затискуючи серце, аж дух забиває.
— Зніміть йому аркана з шиї! — наказав він раптово.— І решту розшнуруйте геть!..— додав уже зовсім тихо згодом і пішов ледь живий в найближчу сніжну засіку.
Якийсь час і козаки, і полонені стояли, переминаючись з ноги на ногу, одні від отієї приголомшливої новини, а другі від страху за життя, якому спасіння не бачили.
— Полонених не вбиваємо ми, то одягніть їх, щоб не померзли, і відпустіть геть! — появився знову Сірко перед гуртом.— Передай, пане ротмістру, своєму катюзі, що я рано чи пізно з радістю перетну його навпіл оцією рукою,— затис він п’ястука перед самим носом ротмістра.
Як підодягнуті сяк-так полонені, не вірячи самі собі, відійшли вже аж ген від козацького гурту, Сірко наказав козакам пошапкуватися, випалити на честь полеглих мушкетну сальву і рушати за ним, ведучи в повід з собою виловлених жовнірських коней. Чимало їх досталося в оцьому удачливому наскокові.