Ішли підтюпцем довгим рядом, кидаючи кавалками снігу, козацькі коні, тихо ковзала по м’якому сніговому настилі Лащева валка з кладдю, мовчали, звісивши голови козаки.
— Прискорити б трохи наш рух,— догнав Сірка і стримав коня Артем.— Бо Лащ ще когось із своїх прихопить, то біди не оберемося, отамане.
— Не прихопить,— ледь чутно відказав Сірко, не повертаючи до джури голови.— А руху прискорити ніяк, сам же бачиш, що жовнірські коні нам обтяжують путь. Не полишати ж їх отут при тій нашій скруті.
— Ніколи, мабуть, не взнаю твоїх думок, отамане, і дій,— докірливо виказав якусь образу Артем.— Незбагненний ти якийсь...
— Я й сам не знаю їх постійно,— роблено посміхнувся Сірко.
— Недобре щось з нашим отаманом робиться,— перемовлялися стиха козаки в путі.— Майно, вважай, все роздав селищанам, полонених відпустив геть, і самого як з хреста зняли...
— Дарма він того не зробив,— відповідали інші.— Майно ж селищанське, а що полонених відпустив, то, видно, так треба було...
Зовсім розвиднилося, як зустріли у виярку діда Омелька з юнаком-прибульцем у санях. За саньми сонно пленталася на довгій прив’язі і волохата шкапа.
— Ви ж це, діду, куди прошкували? — спитав глухо Сірко, як сани в супроводі розвідника під’їхали узбіччям шляху і порівнялися з ним.
— Та так, на нечисту зустрілися ви мені, гадаю... Передусім, і воли мої, і сани та кладь, передусім, на них моя, і село, кажуть, тепер від ляха вирятоване, і Гнатка,— глянув він на закушканого в кожух хлопця,— ти мені, передусім, припоручив, і діда я його знаю, то куди ж нам і їхати, передусім, як не додому, даруй за правду?
— Сказали ж комусь про те чи таємно дременули? — процідив уїдливо отаман слова.
— Моїми сірими, передусім, не дременеш... Та й чому б мав казати це комусь? — розвів руки і знизав плечима дід.— У твій компут, передусім, ми не вписані, то роблю, що, передусім, мій поваб мені підкаже...
— Воно й видно! — загарцював оскаженіло Сірко на місці, блиснувши злобою з віч.— До ляхів вас тягне аж он як! — сплюнув він сердито.— Оникію! — гукнув через голови вершників згодом він.— Віддай твого запасного мишастого ось цьому хлопцеві за добрі дознання! Тебе ж як звати, козаче? — подивився він потеплілими очима на переляканого юнака в кожусі.
— Гнатком-м дідо кличуть...
— От і познайомилися, Гнате! Передай дідові нашу велику дяку і коня ось цього,— сказав він, як Оникій підвів рудого волохатого биндюга до саней.— Отак-то воно, дідусю, ледь не лишили мене обманщиком і боржником перед добрими людьми,— блиснув знову сказ в отаманових очах, креснувши старого.
Дід промовчав.
— Поїхали, козаки! — гукнув отаман, і у батожений карбачем Велес понісся вперед, розбиваючи дужими ногами настили порохнявого снігу. «Сильних захланців ворогів маємо! Непогамовних! Як справимося з ними, боже?.. Як?..— плелося в отамановій голові.— Як звільнимося? — допитувався в розпачі.— Хоч би щасливо доправитися якось!..»
...Більше двох тисяч січовиків, реєстровців і посполитих окозаченців, назбираних в путі, таки привів щасливо Сірко на Січ. Не легко те далося, бо обоз, запасні коні і роздітий люд довелося і охороняти, і харчувати в путі. А правилися ж увесь січень, вважай!..
42.
почув Лука Нечит жалібливо проспівану думу в людськім гурті посеред ярмарку в Саврані. Вона так защипала йому, змученому довгими поневіряннями, серце, що аж мусив втримувати оту розчуленість, щоб не розридатися. Стояв, як зачаклований, прислухався і чекав, доки скінчиться той спів, і жалкував, що не прихопив із собою із фелюги Теклі, Ївги чи хоч би онуків, які так настійливо просилися в діда, коли відмовив їм батько. Хай уже їх нема отут, залишених в очеретах, а то ж і Дмитро хтозна-де подівся, ніби у воду впав. Нечит бив себе об поли, марно ковзаючи поглядом по людському морі; зволожував пересохлі від солоних вітрів уста, скріб тім’я, бо на отакому ярмарку людину — що в сіні голку шукати, і нарешті здушив у собі отой прилив жалібливості, проковтнув його і пішов, штовхаючись, дальше. «Щось і голос ніби знайомий мені,— думав про кобзаря, випручуючись наперед крізь людське товпище.— Ти ба, ніби Самусь!.. Невже він ото?..— аж йокнуло окликом йому з грудей.— І Дмитро он збоку»,— попростував він до обох, розминаючись із згромадженим людом.
— Дядьку Самусю, чи вас це я бачу через стільки літ? — не втримався Лука, торкнувши старого.
— Мене, мене, брате, але хто ж ти будеш? Також ніби знайомий мені твій голос,— підняв чоло кобзар, видивляючись вицвілими очима на Нечита.— Стривай, стривай, чи не з Рахни, бува, ти?.. Пахолком ніби був?..
— З Рахни... Був і пахолком, а тепер...
— То це в тебе, Луко, жінку Теклею звали? Співуня була незрівнянна,— затеплилися очі в кобзаря.
— Та не була, а таки, слава богу, і є, дядьку... Жива вона, як і я оце перед вами не в сні.
— То вас обох винесла доля з біди?..
— Та бог милував, дядьку. А ви ж звідки отут опинилися?
— Мене що питати? Ти ось звідкіля тут появився?
— Та відійдемо десь, промочимо горло, то при тому й оповім,— не знав на радощах на яку стати Нечит, тримаючи за плече кобзаря.
— Пити, сину, не п’ю, а з’їсти, коли щось для беззубого знайдеться, не відмовлюся,— взяв за плече хлопця-поводиря Самусь.— Ох, літа, літа;— тяжко звівся він, підтримуваний зоднобіч поводирем, а з другого — Нечитовим зятем Дмитром.
— А це ж що за козак з тобою?.. Я ніби не зустрічав його? — поцікавився старий Дмитром, відчувши в тому чималу силу, як переходили в холодок під ятку корчмаря.
— Зять мій, дядьку. З ясирства заволосеним втік...
— То вам з Теклею бог і діток послав, нівроку?..
— Дав бог двоє... Сина Бориса ляхи закатували, а меншу, Ївгу, оце ж він облюбував.
— Сам же звідки буде родом? — розпитував чомусь Самусь.
— З якоїсь Грушівки, чи що, а здибалися ми таки там же, під Галацом, у Луковому. Там і весілля їхнє згуляли, а тепер... полишили і селище, і хати, ледве душі унісши з родиною.
— Діли твої, боже...— замислено замовк кобзар.— Це ж з якої Грушівки ти будеш?.. Бува, не з тієї, що на Крилівщині? — повернув лице до Дмитра Самусь.
— Тієї, якщо знали її,— гідно відповів зацікавлений Дмитро.
— Чого б же не знав? І знав, і бував там зчаста, бо ще з Паливодою, царство небесне йому, в походи разом ходили.
— З Паливодою?! З Олексою, чи що?...— перепитав Дмитро, затаївши подих від несподіванки.
— А він хіба тобі родич який? — відчув старий небуденну зацікавленість співбесідника.
— Та дядько,— дядько, а знав його доста,— зам’явся раптом той, ковтаючи турботу.
— Оце вже третє літо, як переходив там,— не звернув уваги Самусь на збентеженість Лучиного зятя.— То знову побудувалось було кілька хат, а ось чиї вони, то й сказати не можу... Знайомих людей не стрілося.
— Втікачів та викотців, діду, тамтешніх,— вкинув слово за кобзаря поводар, шморгнувши носом.— Лише не тямлю, як називаються.
— Дочку Паливодину зустрів-таки аж на Слобожанщині, у Мерефі,— пригадував, не звертаючи уваги на хлопця, Самусь.— Втекла, бідна, якось із полону, а Тискиневич Григор підібрав, як був походом у ханщині...
— Може, Домну?!.— вирвалося, як стогін, у Дмитра зрадливо-бентежне питання.
— Та вона ж одна в нього з дівчат і була, то, здається, Домною і називається. Сина тепер має, безбатченка, значно більшого за оцього ось Пилинка... Давно на Січі, бо виховувався в кошових, і вона побіля нього була, а ті і спровадили на Січ. Чи не осавулою вже зробив його отаман Сулима за квіт, бо джурував чимало йому...