Он в неквапній напівмовчанці відпливають один за одним, ледве не зачерпуючи бортами води, байдаки, ремигають сірошерсті ясирні воли в череді-скопищі на березі, чекаючи плотів, посмалюють короткі люльки гуртоправи, походжають вартові-дозорці, навсібіч пильнуючи. Може, і її близький родич з далекого Василькова отам між ними, може, і він тішиться отак перемогою і добутими в ній скарбами, яких не облічити?.. Та чи ж тільки добутими?.. Адже і викупу скільки дало місто їм, а з ними і тому, може, її близькому родакові. Не чує вона тепер потягу до нього такого, як чула до всіх своїх колись. Роздвоїлося щось в її душі, розкраяло її навпіл, сама не добере і як... Правда, і неприязні якоїсь нема тепер до родаків, лише болюча, аж ниюча журба за свою самітню старість скиглить чайкою-самітницею над упокореним паєм її життя...
Маріам стримано зітхає, аж ніби стогне, відганяючи тим оту самотність. Чи то напнуться ще колись різнобарвні вітрила галер у дні великого байраму, чи почує вона спів тимпанів та гуд накрів, чи заграють помахами весел розписані каторги, чи задзвенять лункі виляски таволг і погуки сераскирів на оцьому березі?..
Думки холодять груди, стискають горло і, щоб утішити себе хоч якось, вона пригадує, як завжди згадують в біді давній як світ поговір: «По велінню аллаха і ріки спиняються;..»
— Бабусю Маріє! — перериває її роздуми тихий дівчачий голос.— Той, без руки, в круглій залі знову несамовито б’ється і кричить!
— Артем?! — запитливо дивиться вона на дівчину.— Та затям собі: не «Маріє», а «Маріам харт-она» мене клич. Мокринко,— відривається вона від вікна розсерджено.— Що з ним?..— гладить складеними побожно долонями лице від чола вниз.
— Не відаю, паніматко. Кричить і когось кличе в гарячці!.. Послухали б ви.
— Неси холодного шербету і рушника хутенько,— наказує дівчині, а сама, нечутно ступаючи в повстяних тапцях по довгому килимі коридора, направляється до хворих.
«Якщо хочеш бачити зичливу посмішку до себе, будь сама зичливо усміхненою до людей!» — пригадує вона давні повчання матері на ходу. Хоч і не завжди в житті виправдувала себе материна порада, та вона дотримується її, береже як заповіт аж дотепер...
— Всі блага, як і тяготи,— від аллаха,— шепоче по-турецьки вона раненим туркам, татарам, караїмам і кизилбашам через відчинені двері в залі і поспішає дальше коридором.
— Терпіть і стримуйтесь,— тихо кидає іншим у відповідь на їхні стогони, не по літах проворно поспішаючи.
У найбільшій у цьому палаці круглій залі пахне потом, міцними настоями трав і ароматно-духмяними мастилами. На розписаних килимах покотом лежать різновікі і різнолиці поранені й хворі, та найбільше серед них козаків. За недовгий час стараннями харт-они Марієм, ба навіть самого найумілішого цілителя міста гекім-баші Тумена та дівчаток, колишніх полонянок, що тепер невідступно чатують тут над слабими, звідси, як і з решти залів, чимало вже вийшло «на світ божий» на милицях чи й на своїх двох ранених і хворих, та чимало і винести довелося ногами наперед.
Бабуся Марієм клякає на коліна перед хворим Артемом в самому кутку, шепоче, складаючи руки. Бандаж на огризку його правої руки трохи покривавлений, спаленіле гарячкою тіло горить, аж пашить від нього на віддалі.
— Кричав він щось, Зульнаро? — заклопотано перепитує пошепки вона у смуглявої дівчини, що так же на колінах сидить з опахалом коло Івана Разі, тихого і спокійного, ніби мертвого.
— Кричав, харт-она,— кладе побожно долоні і шепче, щоб не розбудити Разю, дівчина.— Гарячка в нього зараз.
— Ти-то звідки знаєш про те? — нагримує шепотом стара гнівно і, пом’якшившись за мить, додає: — А твоєму краще тепер?..
— Заснув, слава аллаху,— відкриває вона крайок вуалі-лечаки.— Мабуть, краще,— паленіє з часом, вникнувши в натякливе слово «твоєму», і, опустивши лечаку й повіки, змовкає.
— Ти де баришся? — дорікає тихо Марієм Мокрині.— Не по смерть же тебе послала?! — Бере стара рушник і куманок із шербетом із рук дівчини.
З голови і тіла Артемового пашить жар, і вона, відриваючи малу пахучу руку від почорнілого лоба, тривожно дивиться в обвітрене, нею ж поголене лице, порівнює, стежить за частими подихами широких грудей знетямленого, відшукує якісь лише їй відомі ознаки сили і зміни в недужому тілі і лякається. Адже скоро надійде отой молодий чербанджі Сірко, що погрожував і їй, і Мокрині шибеницею, коли не виходять вони Артема і Івана Разю. «Поможи, аллах, їм піднятися!..»— кладе вона холодний, квасом змочений рушник на лоба, капає із куманця напій у потріскані уста, поправляє обережно мутаку-подушку. «Може, в нього вогонь уже!» — мелькає в думці здогад, і Марії хочеться заголосити з горя, руки мимоволі складаються перед грудьми долонями: «О аллах, без гекім-баші ж бандаж не розкрити мені!.. Поможи шегіту-мученику!..» — повторює, Як молитву, одне й те ж перестрашено.
— Не гризись, паніматко,— заспокоював баритоном її звіддалік якийсь череватий, з глибоко посадженими, ніби проваленими під лоб маленькими очима козак, облизуючи пересохлі губи.— Виживе він, коли досі богові душу не віддав. Косата нас боїться до себе брати,— трясеться валком його друге підборіддя.
— Чи не ти це, Архипе, бубониш, ніби в кадуб тебе занесло?..— тоненьким немічним голоском запитує з другого кутка в череваня сухорлявий і банькатий, з пов’язаною під тюрбан головою.
— А то ж який біс! — гримить Архип у відповідь.— А ти, Потапе, також, чую, оклигувати починаєш...
— Та я — що?.. Співчував твоїй бідній жінці щойно оце,— пискляво продовжує Потап неквапливо.
— А то ж чому ти до того дійшов? — обурливо ожвавлюється Архип.
— Е-е-е! Брате, на кожне «чому» є своє «тому». Вернешся отаким барилом по поході на її нещасну голову, доконаєш,— ледве вдається жарт Потапові.
— Знайшов кому співчувати! — обзивається згодом повеселіло Архип.— Коли б ти бачив мою жінку, то більше б поспівчував мені. Вона опасистіша за мене вдвічі, а сердита — як відьма на мітлі...
— Примітив я,— не вгаває з часом Потап,— що ти все на вікна дивишся. Чи не ждеш когось, або компонуєш щось продати, чи дременути, може?..
— Чого ж, продам за варту ціну, бо дременути ще не спроможусь.
— А що маєш для того, коли не таємниця?..
— Сонце он у вікні за папломою...
— Сонця не треба,— прокректує охрип у горлі Потап.— Витрішків з міх би купив за сходну ціну, якби в додаток в куми покликав...
— Нема ж до кого кликати,— басить Архип.
— Як то нема?..
— Вам не вільно говорити,— зауважує Потапові стара Марія, наставляючи долоню, ніби тим хоче закрити йому рота.— У вас голова розбита.
— Отак воно усе життя везе мені: якщо п’ють, то мене минають, а якщо б’ють, то з мене починають,— видавлює з себе Потап і замовкає.
— Він, паніматко, коло фортеці зустрів шинкарку-односелку, то й зважте,— встряв у розмову третій недужий охрипливо.
— Чи не тебе,— прискалив Архип гострий світець ока на новачка, що нагадав про шинкарку,— Омельку, я торік у Києві здибав?..
— Ні, я там не був.
— Я також не був, то мені лише здалося. А ти, Мироне, бачу, і ошатитися уже встиг тут?!
— Не дивуйся, брате, довелося позичити в татарина...
— А свій же саєтовий куди заподів?
— Пропив перед приступом,— ніяково пригадує Мирон.— Та що про нього жаліти?
А в протилежному кутку, як пні, глухі від вибухів, два гармаші вели свою розмову:
— Ти про що, Ониську? — запитував сидячий, нахилившись до лежачого.
— Та не так і близько... З шість верстов, буде, може...— відказував Онисько.